Хмельницький портал

Предметом дослідження є архіпастирська діяльність та еклезіологічні погляди вікарного єпископа Валеріана (Рудича) у період 1890-1921 рр. та в роки богоборчих утисків 20 – 30 рр. ХХ ст.

Церква Різдва Богородиці - на початку ХХ ст. кафедральний собор

На початку ХХ ст. православних мешканців в Подільській губернії було вже близько двох з половиною мільйонів [7, с.1, 2]. Cама ж власне Подільська єпархія представляла собою досить потужній за своєю організаційною структурою церковно-адміністративний округ Греко-Російської Православної Церкви, який на 1917 р. складався з двох вікарств: Балтського і Вінницького. В свою чергу, вікарства керувалися вікарними єпископами, що підпорядкувалися архієпископу Кам’янець-Подільському і Брацлавському [36, c.108–110].

В п’яти чоловічих і п’яти жіночих монастирях Подільскої єпархії подвизалося в той час близько 600 послушників і ченців. По своєму географічному положенню Поділля мало кордон із Австро-Угорщиною та Румунським Королівством, будучи своєрідним рубежем поміж східними православними губерніями Росії і католицькими землями розділеної в минулому Польщі. Багатовікові протистояння агресивній католицькій пропаганді зобов’язували православних оборонятися від папистів силою віри, твердістю духу та всебічним знанням православного віровчення й святоотецьких традицій. Цій високій і благородній цілі духовної просвіти слугувала велика кількість учбових закладів. При монастирях було утворено школи та притулки, що було досить важливо для подальшого затвердження позицій Православ’я в Подільському краю [29, с.25; 36, c.108–110].

Але Перша Світова війна, що почалася в серпні 1914 р., внесла свої корективи в громадянське та церковне життя Південно-Західних губерній імперії. В умовах революційної стихії і без того важке положення в країні посилювалося участю Росії в Першій Світовій війні, яка все продовжувалася. На фронтах обставини були настільки трагічними, що вже до кінця 1917 р. на одному із своїх останніх засідань І сесії Всеросійський Помісний Собор прийняв рішення «Про перенесення кафедри Кам’янець-Подільського єпископа з губернського центру Кам’янця-Подільського в м. Вінницю» [20, с.76].

В той час у церковному житті України відбувалися досить драматичні події. Після повалення Тимчасового уряду та розгрому його прихильників в Києві Центральна Рада ІІІ Універсалом від 7 листопаду 1917 р. проголосила свою владу у всіх дев’яти губерніях, де чисельно переважало українське населення, а також утворення автономної УНР, закони якої поруч із основними демократичними свободами гарантували й свободу совісті. Керуючись принципом відділення Церкви від держави, по своїм головним напрямам УНР була націленою на соціалістичний шлях розвитку, який означав ігнорування інтересів Церкви й взагалі релігійного життя як такого. Центральна Рада розглядала Церкву як складову частину старого режиму. Тому, не бажаючи повного її знищення – до чого, наприклад, намагалася більшовицька влада в Росії, – вона фактично цікавилася лише політичною орієнтацією церковних діячів, відділенням церковних структур від РПЦ і наданням всім напрямкам церковного життя національного забарвлення [24, с.200].

Так, із проголошенням Українською Радою в 1917 р. спочатку автономії, а потім і незалежності в Україні утворилося дві церковні течії: за автономію в складі РПЦ та за повну автокефалію [24, с.200; 28, с.221, 222]. Незабаром, вже на весні т. р., під тиском Ради сформувався Український Церковний Комітет, який боровся за відокремлення Української Церкви від РПЦ. В листопаді 1917 р. цей орган було перетворено в Церковну Раду, яка з благословення Патріарха Тихона скликала 20 січня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор [32, с. 2–4, 6–8].

Для ведення планомірної і більш продуктивної роботи члени Собору розділилися на 7 окремих комісій (секцій), найголовніші із них: yрядова, просвіти, українізації Церкви, єпархіально-урядова [15, с.11–12].

Безумовно, Митрополит Київський Антоній (Храповицький) проявив себе як один з самих видатних ієрархів свого часу. Він був послідовним прихильником церковної єдності, за що зазнавав різкої критики прихильників української церковної автокефалії [25, с.380; 38, с.24, 25, 29, 33].

І все ж таки, поза шалений тиск Церковної Ради, що виступала за автокефалію, Київський Собор, II сесія якого відкрилася в Києво-Печерській Лаврі 20 червня 1918 р. під головуванням Митрополита Антонія, 250 голосами проти 80 проголосував за автономію Української Церкви. Собор закінчився перемогою прихильників церковної єдності. Через місяць, 22 липня 1918 р., Собор прийняв один своїх із найважливих, доленосних документів – «Положення про тимчасове вище управління Православної Церкви в Україні на засадах автономії в канонічному зв’язку з Патріархом Всеросійським» [25, с.380]. В доповіді, яку було представлено Патріарху Тихону 3 серпня 1918 р. під час ІІІ сесії Всеросійського Помісного Собору, голова Всеукраїнського Церковного Собору єпископ Пімен підкреслював, що Православну Церкву в Україні організовано на засадах автономії і вона знаходиться в канонічному зв’язку з Патріархом Всеросійським. Всеросійський Патріарх затверджує митрополита Києвського, має право вищого суду над українськими єпископами, благословляє скликання українських соборів і т. д. Його ім’я возноситься у всіх храмах в Україні [19, с.108, 109].

Восени 1918 року було скликано Подільський єпархіальний Собор. З причини важкої хвороби й з пов’язаним із нею виходом на покій єпископа Подільського і Брацлавського Митрофана (Афонського) 1 вересня 1918 р. єпархіальний Собор на виборних засадах 181 голосом проти 39, обрав вікарного єпископа Балтського Пімена (Пєгова) керуючим Подільською єпархією. Секретар Подільської Духовної консисторії Іван Моралевич оповістив про це обрання міністра сповідань: «Маючи на увазі, що єпископ Пімен хоча й не українець, але лояльний до України, а також і те, що вибори його як Голови Українського Собору ставилися випробуванням для Подолії, то його не могли не обрати єпископом Подільським… На допомогу йому за необхідне призначити вікарних єпископів з українців, щоб в подальшому житті не могло статися якої-небудь пригоди». В свою чергу, міністр сповідань В. Зеньковський привітав єпископа Пімена, побажавши йому «довгої і плідної праці на користь УПЦ». Преосвященний Пімен відповів, що для блага Подільської Церкви готовий віддати всі свої сили» [39, с.250, 251].

Cеред учасників Київського собору в той час перебував і делегат від Подільскої єпархії ієромонах Валеріан.

Будучи кандидатом богословських наук, ієромонах Валеріан ще березні 1917 р. в якості професорського стипендіата МДА часто служив богослужіння в Покровській церкві академії разом з її ректором єпископом Феодором і його майбутнім наступником архімандритом Іларіоном (Троїцьким) [18, с.2–8]. Прибувши 15 серпня 1917 р. в Подільську губернію, ієромонах Валеріан проходив священицьке служіння в містах Подільської єпархії – Рашкові та Кам’янці-Подільському. З травня 1918 р. згідно свого прохання, поданого на ім’я вікарного єп. Балтського Пімена [14, с.6, 7], ієромонах Валериан був прийнятий до братії Св.-Троїцького монастиря Кам’янця-Подільського [6, с.1, 2]. Але вже 23(5) листопада 1918 року до Канцелярії Київського Митрополита Антонія зареєстрований під №3244 надійшов рапорт №3008 єп. Подільського Пімена з проханням затвердити кандидата богослов’я ієромон. Валеріана (Рудича) на посаді викладача літургики й практичного керівництва для пастирів в Подільській духовній семінарії.

У відповідь на цей рапорт надійшла резолюція Київського Митрополита Антонія: «Затверджується на підставі 16-ої постанови літньої сесії Всеукраїнського Собору» [17, с.180].
Так о. Валеріан одночасно став викладачем гомілетики, канонічного права й літургики Подільської семінарії [5, с.1], а через місяць, 25(8) грудня 1918 р., зареєстрований під №3490, в Канцелярії Києвського Митрополита Антонія надійшов рапорт єпископа Пімена з проханням благословити возведення намісника Троїцького Кам’янецького монастиря ієромонаха Валеріана в сан архімандрита. Відповідна резолюція Митрополита Антонія була такою: «Призначення намісника залежить від місцевого Преосвященного. Возведення в сан архімандрита можу дозволити і дозволяю згідно 16-го протоколу Всеукраїнського Собору» [17, с. 180]. В Різдв’янний Піст 1918 року ієромонаха Валеріана було возведено в сан архімандрита та призначено настоятелем Свято-Троїцького монастиря.

В період правління Директорії архім. Валеріан проявив себе як стійкий сповідник Православ’я, здобувши любов до себе подільського духовенства й пастви. Не вбачаючи на свою молодість, отець Валеріан відразу проявив себе талановитим проповідником і вірним пастирем Церкви Христової [14, с.7; 13, с.30–31]. Згодом його було рукопокладено в вікарного єпископа з місцеперебуванням в цьому ж монастирі. До самого закриття в 1920 р. Св.-Троїцький монастир володів типографією, активно вів широку видавничу, просвітницьку та місіонерську діяльність на Поділлі [14, с.7; 12, с.184].

Коли Подільська духовна семінарія переживала наступні реформи Директорії, що поступово перетворювали духовно-учбові заклади в тип братських шкіл, архімандрит Валеріан гнівно виступав на педагогічних зібраннях Правління, говорячи про неприпустимість зниження рівня викладання богословських дисциплін, передбачаючи в цьому загрозу повного знищення духовної школи як такої [2, с.2, 17; 34, с.5].

Цю ж думку відстоював і Митрополит Київський Антоній з приводу проекту реформ духовних шкіл Міністерства сповідань УНР [40, с.291 – 294]. В середовищі педагогічного колективу Подільської семінарії о. Валеріан твердо відстоював позиції єпископа Пімена відносно Правління семінарії. Так, на засіданні педради Правління напередодні нового учбового року, 23 вересня 1920 р., стався інцидент [2, с.28], що наглядно ілюстрував досить непросту ситуацію всередині Православної Церкви в Україні.

На той час посаду тимчасово виконуючого обов’язки ректора семінарії займав приват-доцент Кам’янець-Подільського університету П. Табінський, кандидатуру якого на цю посаду, як і попереднього ректора М. Крамаренко, було нав’язано семінарії міністром сповідань УНР. В поданні №2167 Міністерства сповідань від 11.11.1919 р. містилося розпорядження: «Священик П. В. Табінський, приват-доцент Кам’янецького Державного Українського Університету, призначається вчителем латинської мови в Подільську Духовну Семінарію з 4 жовтня 1919 р.». Причому підписав документ за директора Департаменту духовної просвіти Міністерства сповідань УНР все той же М. Крамаренко. В свою чергу, єпископ Пімен звернувся до Правління семінарії із листом з приводу призначення П. Табінського, про що є запис в Журналі №21 від 31.11.1919 р. Правліния Подільської духовної семінарії за №2880.

Єпископ Подільський Пімен заявив: «По ст. І. Правління семінарії повинно бути сповіщено, що духовні особи призначаються на педагогічні посади при духовно-учбових закладах не міністрами або міністерствами, а вищою церковною владою, з подання єпархіального архієрея чи, по більшій мірі, з його згоди. Тому свящ. Табінський, який спробував проникнути на духовно-учбову службу обхідними шляхами «хто перелазить деінде» (Ів.10:1), не може рахуватися на посаді семінарського викладача. Видача йому жалування, як особі сторонній, неможлива. Посада викладача латинської мови повинна рахуватися й по цей час вакантною» [2, с. 31–31 зв.].
Принципово проігнорувавши важливу для існування духовної школи резолюцію єпископа Пімена та керуючись лише вказівками Міністерства сповідань УНР, П. Табінський свій виступ на педраді розпочав з пропозиції обміркувати питання про відкриття шкільних студій в семінарії. Під час його речі архім. Валеріан і протоієрей К. Стирнакевич задали Табінському питання: чи вважає себе «пан-отець» Табінський ректором семінарії і яке його ставлення до єпархіального єпископа, – на яке не було дано вичерпної відповіді.

Вони обоє настоювали на тому, щоби обговорювалися першочергові справи, поставлені на порядок денний, вирішувалися принципові питання. Внаслідок чого почалася словесна перепалка, в результаті якої архім. Валеріан і прот. К. Стирнакевич залишилися в меншості [2, с. 28].
Тоді ж архімандрита Валеріана було тимчасово усунуто від участі в освітньому процесі семінарії, перебуваючи в суворій опалі у міністра сповідань УНР І. Огієнко. Все ж таки, вбачаючи нестачу богословських кадрів для викладання догматики, з часом І. Огієнко допустив його до читання лекцій в Подільській семінарії, але з умовою, що викладання предмету буде вестися лише українською мовою [4, с.61].

Окрім глибоких богословських знань, архімандрит Валеріан володів неабиякими адміністративно-господарчими здібностями, яких він спромігся проявити при веденні економічних справ. Слід зазначити, що, не дивлячись на всі свої гідності в адміністративному управлінні, його відрізняли особлива молитовність та суворий пастирський аскетизм.

Не звичайні духовні якості архім. Валеріана, що поєднувалися в ньому з пастирськими обдаруваннями до адміністративного управління, послужили приводом для його архієрейської хіротонії 25.05(07.06).1921 р. [21, с.846, 941]. На жаль, час не залишив подробиць обставин цієї події. В найважчий для Православної Церкви час вікарний єпископ Проскурівський і Летичевський Валеріан став собратом і сподвижником подільських архієреїв [35, с. 27, 28].

Необхідність заснування нової вікарної кафедри було продиктовано не тільки вищезазначеними постановами Всеросійського Помісного Собору та ВЦУ, але й новим територіальним поділом Подільської губернії, що запровадили місцеві органи Радянської влади. Результатами нового територіально-адміністративного поділу передбачалося збільшення стратегічної ролі північних і центральних міст Подільської губернії в її економічній діяльності завдяки чорноземам, що дозволяли більш продуктивно вирощувати сільськогосподарську продукцію, ніж на Кам’янеччині. До того ж наявність в Проскурові та інших містечках великих цукрових заводів і транспортних магістралей полегшували доставку зібраних зернових. Ці фактори обумовлювали не тільки розвиток і зріст населення повітового Проскурова, але й вперше в історії Поділля робили можливим в перспективі перевід адміністративного центру в географічний центр краю [8, с. 1, 2, 8].

Після відпадіння в 1922 р. в обновленський розкол архієп. Пімена (Пєгова) Владика Валеріан став справжнім сподвижником і помічником єпископа Амвросія (Полянського).

За всю історію Подільської єпархії новим вікарним єпископом став перший архієрей – місцевий мешканець, добре знайомий із особливостями менталітету подолян, який знав їх мову, розумів їх духовні очікування, носій традицій церковної і світської культури, що склалася впродовж століть в православного та католицького населення Подільській губернії. Остання обставина була особливо важливою, маючи на увазі сильний вплив католицтва, що наклав свій багатовіковий відбиток на духовний світогляд, традиції і мову корінних православних подолян. Особливо були полонізовані жителі міст – міщани [28, с. 223–226; 31, с. 21–79]. Так, ще в середині ХIХ ст. православні жителі Проскурова складали лише третю частину по відношенню до міщан-католиків [30, с. 17, 19, 20, 170, 178].

Після запровадження нового Проскурівсько-Летичівського вікарства місцеперебування єп. Валеріана знаходилося не тільки в Кам’янці-Подільському, де більшовики відібрали будови Свято-Троїцького монастиря й залишили лише колишній монастирський Св.-Троїцький храм, що діяв як міська церква [1, с.50, 51]. Не дивлячись на конфіскацію монастирських приміщень, угідь та майна, Владика Валеріан все ж деякий час залишався настоятелем Св.-Троїцького храму. Окрім того, вікарний єпископ Валеріан в центрі м. Проскурова побудував перше за всю його історію єпархіальне управління, з архієрейським будинком [28, с.224]. Кафедра вікарного єпископа Валеріана знаходилася в той час в Св.-Різдва Богородицькому кафедральному соборі м. Проскурова [13, с. 30 – 31].

Одночасно його архіпастирське піклування простиралося на Св.-Преображенський дівочий монастир, поблизу від м. Летичіва. В 1921 – 1923 рр. він із батьківською любов’ю піклувався потребами монастиря, в цей важкий для Церкви час приймав і постригав у чернецтво нових сестер. В свою чергу, сестри Св.-Преображенського Головчинецького монастиря всіма силами допомагали продовольством Комісії допомоги голодуючим, приймаючи діяльну участь в спасінні людей. З особливою любов’ю Владика Валеріан трудився над згуртуванням приходів і церковних громад, вірних Святійшому Патріарху Тихону, навідуючи з полум’яними архіпастирськими проповідями, урочистими богослужіннями повітові містечка та села, що входили до складу Проскурівського вікарства [28, с.224; 33, с.3]. Також про освіченість владики Валеріана свідчать відомості про його вільне володіння французькою, німецькою і частково англійською мовами [41].

За свідченням одного з ідеологів українського автокефалізму Івана Теодоровича, на початку 1923 р. в Вінниці проходив з’їзд духовенства, на якому були присутні як обновленці архієпископ Кам’янець-Подільський Пімен і вікарний єп. Тульчинський Фотій (Маньковський), які обоє ухилилися в так звану «Живу церкву». З боку православних ієрархів, вірних Патріарху Тихону, на з’їзд приїхали єпископ Подільський і Брацлавський Амвросій та вікарний єпископ Проскуровський і Летичевський Валеріан (Рудич). На цьому з’їзді також був присутній і єпископ УАПЦ Павло Погорілко з частиною свого духовенства, опозиційного ВПЦР. На другий день з’їзду Пімен зробив спробу об’єднати всі церковні течії під проводом «Живої церкви». Але ця ідея потерпіла фіаско. Там саме, за свідченням Теодоровича, мали місце переговори «автокефаліста» Павла Погорілко з Піменом, який пропонував йому Ольгопільське вікарство з місцеперебуванням в м. Бершаді при умові, що Погорілко й хоча б частка його духовенства з приходами визнають «Живу церкву»[16, c. 4–6 зв.].

В той час вважали за можливе притягнути П. Погорілко на свій бік і єпископи-тихоновці Амвросій і Валеріан. Як вони передбачали, ця частина українських приходів повинна була ввійти на правах автономії в лоно УПЦ. Це їм вдалося, судячи з висловлювань Теодоровича про «зраду» П. Погорілко та його прибічників автокефальної церкви. Вочевидь, що в цей час вже готувався перехід Погорілко в лоно Православної Церкви. Там саме Теодорович згадує про арешт та дводенне тюремне ув’язнення Преосвященного Амвросія в зв’язку з ведінням ним якоїсь шлюбнорозвідної справи в Кам’янці-Подільському. Цей арешт викликав велике обурення кам’янецької пастви, та саме П. Погорілко виступив із клопотанням про звільнення єпископа, після чого того було відпущено на волю.

В споминах Теодоровича не раз згадується псевдоним «Лондон» невідомого прокурора – покровителя УАПЦ, який лобіював інтересам ВПЦР. Депутати ВПЦР і синод УАПЦ Липковського через якогось прокурора «Лондона» вимагали покарати 3340, що примкнули до Погорілко, на що він їм відповів відмовою з причини відсутності в цьому складу злочину, згідно юридичним нормам радянського законодавства [16, c.6]. Пізніше Погорілко та Булдовський об’єдналися з патріаршим Єкатеринославським єпископом Іоаннікієм і створили т. з. «Благодатну Українську Автокефальну Православну Церкву». Це новоутворення під абревіатурою БОПУПАЦ [22, c.117–119, 121], як і УАПЦ, мало власний синод, який знаходився в Харкові. В кінці 1925 р. погорілківці мали близько 100 приходів на Поділлі та стільки ж на Полтавщині, являючи собою місцевий різновид Лубенського розколу [26, с.151].

Між тим, в 1923 р. архієпископ Кам’янець-Подільський Пімен (Пєгов), використовуючи неблагоприємну ситуацію, що склалася для прихильників Патриарха Тихона, тоді ж визнав Всеукраїнське вище церковне управління «Живої церкви», об’явивши нову, обновленчу церкву в Україні, та запропонував Вінницькому єпископу Амвросію вступити до її лав [23, c.452]. Святитель відмовився й разом із єп. Валеріаном відкрито викрив хибне віровчення «Живої церкви», заявивши, що Пімена підкупив київський відділ ГУУ [27, c.48; 35, с.33]. Там вони разом у скрутні години у долі нашої Церкви підтримували Патріарха Тихона у боротьбі проти посягань більшовиків та “обновленців” на чистоту Православ’я, відстоюючи канонічні начала устрою і цілісності, єдності віровчення Православної Церкви, як містичного Тіла Христова у просторі та часі. Але й перебуваючи, в засланні святителі підтримували зв’язки зі своєю подільською паствою. Після висилки єпископа Валеріана, на Проскурівську вікарну кафедру було призначено єпископа Дмитрія (Галицького), який керував нею з 1927 по 1932 рр.

Таким чином, в післяреволюційний період на Проскурівщині як в духовному, так і в світському житті окреслювалися ознаки майбутнього обласного і вперше в церковній історії краю – окремого єпархіального центру. Проскурівське вікарство, яке проіснувало з 7 червня 1921 по 24 серпня 1932 рр., служило гідним форпостом і духовним щитом Православ’я на Північно-Західному Поділлі проти войовничого атеїзму й різноманітних розколів, які підтримувалися богоборчою владою. Багато прибічників Патріарха Тихона – подільських архієреїв, священиків і мирян, надихаючись жертовним служінням і мученицькою смертю свого першосвятителя Валеріана, також розділили чашу мучеництва зі своїм архіпастирем під час Великого перелому, голодоморів і репресій 30-х рр. З 1936 по 1941 рр. [37, c.218] Через секретну директиву №24 – 120 – 4 від 7 липня 1937 р. Відділ культів Вінницького облвиконкому називав тихонівців реакційною течією всупереч положенням ст. 123 і 124 Сталінської конституції СРСР і надавав головам місцевих рад вказівки в який спосіб і коли краще відбирати культові приміщення в тихонівців і надавати їх обновленцям, усяко їм сприяючи [11, с.108]. Коли в тихонівців було відібрано владою всі храми в Проскурові, настоятель кафедрального собору прот. Євгеній Акаловський, разом із вцілілими членами кліру здійснювали богослужіння перед цвинтарною каплицею по вул. Кам’янецький [9, с.82; 10, с.86].

Отже, лампада канонічного Православ’я горіла на Проскуровщині до початку війни і відновлення автономії УПЦ на Почаївському Соборі в серпні-вересні 1941 р., що надало нових сил життю Церкви на окупованих територіях.

Першою публікацією, що свідчила про подвиг першого архієрея в історичній пам’яті православних подолян, може слугувати коротка замітка невідомого автора, яку було надруковано в окупаційній українській газеті міста Проскурова в березні 1942 року [33, c.3; 37, c.219].

Примітки:

1. ОУСБУ г. Хмельницкого. Арх. крим. спр. П-6361. Дело о прибытии еп. Валериана и др. лиц без пропуска в с. Гавриловцы, расположенное в погранполосе; Заявление Прихожан Св.-Троицкого прихода г. Каменца. Каменецкий Особпрогранпункт. – 26.02.1922 – 3.03.1922. – С. 50, 51.
2. ДАХмО.Ф-64. Подольская Духовная Семинария. Оп. 1. – спр. 107. Правление. Журналы заседаний Педагогического Совета Семинарии за 1920 г.; Журнал № 21. Засідания Пед. Ради Подільської Духовної Семінарії від 31.11.1919; Письмо еп. Пимена к Правлению Подольской Семинарии, 25.12.1919. – 21.04.1916 – 15.10.1920. – С. 31 – 31 зв.
3. Там саме. Журнал № 16. Засідання Пед. Ради Української Подільської Духовної Семінарії від 32.09.1920. – С. 28.
4. ДАХмО. Ф-64. Подольская Духовная Семинария. Оп. 1. – спр. 108. Правление. Журналы заседаний Педагогического Совета и ведомости об успеваемости и поведении учеников Семинарии,; Резолюція Міністра Ісповідань №137 від 7.V.1920. – 11.06.1916 – 19.04. 1920. – C. 61.
5. ДАХмО. Ф-64. Подольская Духовная Семинария. Оп. 1. – спр. 158. Правление. Список служащих – 1917. – С.1.
6. ДАХмО. Ф-315. Подольская Духовная Консистория. Оп. 1. – спр. 9545. Стол I-й распорядительный. Дело о зачислении в братство Св.-Троицкого монастыря – кандидата богословия иеромонаха Валериана (Рудич). – 1.06.1918 – 29.07.1918 г. – С. 1, 2.
7. ДАХмО. Ф-832. Подольский губернский епархиальный историко-статистический Комитет. Оп. 1. – спр. 9. Черновые записи по истории Подольской Губернии. – 1894. – С. 1, 2.
8. ДАХмО. Ф.Р-336. Каменец-Подольский Уездный Исполнительный Комитет Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. Оп. 1. – спр. 7. Отдел управления. Административно-организационный подотдел. Материалы об изменении административно-территориальных границ уездов Подольской губернии (циркуляры, протоколы, доклады, переписка). – 13 сентября 1920 – 31 января 1923 гг. – С. 1, 2, 8.
9. ДАХмО. Ф.Р-1211. Проскуровский городской Совет депутатов трудящихся. Оп. 3. – спр. 25. Секретная часть. Указания ЦИК УССР, распоряжения Винницкого облисполкома, протоколы заседаний Президиума Проскуровского горсовета о закрытии молитвенных домов, использования их под зернохранилища, финансовые ответы сект и др. – 30.09.1934 – 23.11.1938; Заявление Религиозной общины Православного Проскуровского Собора в Проскуровский окрисполком от 22 марта 1937 г. – С. 82.
10. Там саме; Заявление Религиозной общины Православного Проскуровского Собора в Проскуровский окрисполком, ноябрь 1936 – С. 86.
11. Там саме; Винницкий Облисполком. Отдел культов. Директива №24 – 120 – 4. Референтам культов Окрисполкомов, Горсоветов, Райисполкомов от 7 июля 1937 г. – С. 108.
12. ДАХмО. Ф.Р-1288. Каменец-Подольская городская продовольственная управа. Оп.1. – спр. 14. Список насельников Свято-Троицкого мужского монастыря г. Каменец-Подольского. – 1918 г. – С. 184.
13. ЦА ФСБ РФ. Арх. крим. спр. Р-25015. Следственное дело епископа Амвросия (Полянского); Письмо Патриарху Тихону от прихожан Рождество-Богородичного кафедрального собора г. Проскурова. – 1924. – С. 30 – 31.
14. ЦА ФСБ РФ. Архив. крим. спр. Р-42753. Следственное дело еп. Валериана (Рудича). – 1924. – С. 7.
15. ЦДАВО. Ф-1071. Міністерство Ісповідань Української Держави. Оп. 1. – спр. 219. Підвідділ Соборних справ. Звіт про роботу ІІ-ї сесії Всеукраїнського Православного Церковного Собору і його важливі постанови; Президія Собору і комісій. Персональний склад комісій. – 20 червня 1918 р. – С. 11–12.
16. ЦДАВО. Ф-3984. Українська Автокефальна Церква. Оп. 1. – спр. 359. Відділ Керівничий. Протоколи наради Подільської крайової Церковної Ради спільно з представниками праладкліта м. Вінниці; Рапорт І. №38. Теодоровича до ВПЦР. – 13.11.1922–14.02.1923. – С. 4–6 зв.
17. ЦДІАК. Ф-182. Канцелярия Киевского Митрополита. Оп. 1. – спр. 295. Канцелярия Киевского Митрополита по Киевской епархии за 1918 г.– С. 191 зв.
18. ЦІАМ РФ. Ф-229. МДА. Оп. 3. – спр. 968. Богослужебный журнал Покровской, что при императорской МДА, церкви № 3. – 1913 – 1917. – С. 2–8.
19. Деяние 138 от 21 июля / 3 августа 1918 г. // Священный Собор Православной Российской Церкви 1917 – 1918 гг. Обзор Деяний. Третья сессия /сост. А. Г. Кравецкий, А. А. Плетнев, Г.-А. Шредер, Г. Шульц.– Кн. 30. – М., 2000. – С. 108, 109.
20. Журнал №17. Определение от 3.12.1917. // Деяния Поместного Собора Русской Православной Церкви 1917 – 1918 гг. – М., 1918. – С. 76.
21. Губонин М. Е. Акты Святейшего Патриарха Тихона и позднейшие документы о преемстве высшей церковной власти 1917 – 1943: Сборник в 2-х частях; Приложения 2, 3. – Ч. ІІ. – М.: ПСТБИ, 1994. – С. 846, 941.
22. Зінченко А. Л. Благовістя національного духу. Українська Церква на Поділлі в першій третині ХХ ст.; У Вінниці і довкола неї. – К., 1993. – С. 117–119, 121.
23. Игум. Дамаскин (Орловский). Мученики, исповедники и подвижники благочестия Русской Православной Церкви ХХ столетия. – Кн. 5. – Тверь: «Булат», 2001. – С. 452.
24. Игум. Климент (Вечеря). К вопросу о проблематике церковно-государственных отношений в Украине: исторические параллели ХХ столетия // ТКДА. – 2008. – № 8. – С. 200.
25. Иером. Никон (Лысенко). Украина. Киево-Печерская Лавра в годы гонений // Умолкнувшие колокола. Новомученики Российские. Жизнеописание: Сборник статей. – М., 2007. – С. 380.
26. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник для вищої школи; Розділ IV. Історія і сучасний стан релігій в Україні. – К.: «Наукова Думка», 1997. – С. 151.
27. Лисий А. К., Голоскевич В., прот. З історії Спасо-Преображенського кафедрального собору; Події 1917 – 1941 рр.– Вінниця, 2008. – С. 48.
28. Маркова С.В., Причишин С., прот. Пастирська діяльність вікарного єпископа Проскурівського та Летичівського Валеріана (Рудича) в умовах більшовицьких гонінь на УПЦ. Місто Хмельницький в контексті історії України // Місто Хмельницький в контексті історії України. – Хмельницький, Кам.-Под.: Оіюм, 2006. – С. 220 – 226.
29. Марущак В., протодиак. Архиепископ Дмитрий (в схиме Антоний) Абашидзе. – Симферополь: Издат. «Доля», 2005. – С. 25.
30. Михайло Якимович Орловський (1807 – 1887). Вибрані праці; Историческое описание уездного г. Проскурова Подольской губернии // Під ред. Трембицького А. М., Єсюніна С. М.; – Хмельницький, Кам.-Под.: ФОП Сисин О. В., 2007. – С. 17, 19, 20, 170, 178.
31. Ровінський В., прот. Миханчук О., прот. Православіє на Подоліє; Початок та умови полонізації Подільського краю; Православіє на Подолії в XVI столітті – Кам.-Под.,1995. – С. 21–79.
32. Патриарх Московский и всея Руси Тихон (Белавин). Положение о временном Высшем Управлении Православной Церкви на Украине и письма Святейшего Патриарха Тихона. Письмо Святейшего Патриарха Тихона к Голове Рады Украинской Державы. – К.: тип. КПЛ, 1918. – С. 2–4, 6–8.
33. Проскурівський собор // Український Голос: Орган Управи міста Проскурова та Окупаційної Управи. – Проскурів. – 30.03.1942. – №35. – С.3.
34. Причишин С., прот. Подвиг, що сягнув Неба. До 70-ї річниці з дня розстрілу першого вікарного єпископа Проскурівського і Летичівського Валеріана (Рудича) – новомученика Поділля // Церковна Православна Газета: Видання УПЦ. – К. – Лютий, 2008. – № 4(206). – С. 5.
35. Причишин С. М. До 70-ти річчя мученицької смерті першого вікарного єпископа Проскурівського Валеріана (Рудича) – новомученика Поділля // Матеріали науково-практичної конференції «Православ’я на Поділлі». Різдвяні читання. – Кам-Под.: УПЦ. Кам’янець-Подільська і Городоцька єпархія, 2009. – С. 27, 28.
36. Причишин С., прот. Богословский труд и жизненный подвиг священноисповедника епископа Амвросия (Полянского) в свете православного учения о Церкви; Раздел 4. Состояние Подольской епархии во время Первой Мировой войны и в послереволюционный период. – К.: КДА, 2010. – C. 108–110.
37. Там саме; Выводы. – К.: КДА, 2010. – C.218, 219.
38. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. (Доба гетьманату Павла Скоропадського): Навч. Посібник; І.2. Вступні зауваги: релігія та Церква в оцінці державних діячів. Міністри ісповідань: головні ідеї та принципи діяльності. Василь Васильович Зеньківський; Олександр Гнатович Лотоцький. – К.: Либідь, 1997. – С. 24, 25, 29, 33.
39. Там саме; ІІІ. 2. Внутрицерковне життя. Загальний стан УПЦ та її єпархіального управління. Зв’язки з РПЦ. – К.: Либідь, 1997. – С. 250, 251.
40. Там саме; ІІІ. 3. Внутрішньоцерковне життя. Друга сесія Всеукраїнського церковного собору. Духовні школи. – К.: Либідь, 1997. – С. 291–294.
41. httm: //www. ferapontovo. ru/index: php 3? Id = 345.

Подано за виданням:
Матеріали ІІІ науково-краєзнавчої конференції 
"Місто Хмельницький в контексті історії України".: 
Хмельницький, 2011.

Стор. 275-285

Також читайте: