У статті в результаті комплексного та об’єктивного аналізу джерел та історіографії, досліджено історію цукрового заводу наприкінці ХІХ – ХХ ст. Вивчено історичні умови міста Проскурова (пізніше Хмельницкого), в яких розвивалось підприємство. Проаналізовано вплив політичної та економічної ситуації в країні на роботу заводу, досліджено внесок робітников цукрозаводів в розвиток міста.
Важливі суспільно-політичні та соціально-економічні зміни, які відбулися в житті українського суспільства впродовж останніх двох десятиліть, призвели до посилення інтересу до економічної історії. Для пізнання законів історичного прогресу, конкретних форм їх прояву на Поділлі, важливе значення має дослідження промислового розвитку окремих міст і підприємств. Проблема розвитку економіки Проскурова - Хмельницького кінця XІХ – XX ст. є назрілою тому, що саме в той період формувалися підвалини нових виробничих відносин у промисловості міста. Це був тривалий період історії повітового, а згодом і обласного центру, з численними перехідними етапами і кардинальними змінами в політиці та економіці. Тому вважаю актуальним дослідити розвиток одного із найстаріших підприємств Хмельницького – цукрового заводу, крізь призму історії рідного міста. Необхідність вивчення теми полягає ще й у тому, що неможливо створити цілісну картину розвитку обласного центру та особливостей формування його соціально-економічної структури без дослідження історії стодвадцятирічного заводу і його працівників.
На початку 90-х років ХХ ст. цукрову промисловість України другої половини ХІХ ст., в тому числі і Подільської губернії, дослідив Л. Раковський. Автор стверджує, що цукроваріння відіграло особливу роль в становленні капіталістичних відносин в регіоні.
Прикладом вивчення міської економіки на регіональному рівні є стаття А. К. Лисого «З історії Проскурівського цукрового заводу 1891 - 1941», в якій описуються важкі умови праці на підприємстві, побут робітників та їх сімей і, навіть, дозвілля.
Найбільш ґрунтовною роботою, присвяченою даній темі, є дисертація Задорожнюка А. Б. «Ремісниче та фабрично-заводське виробництва в містах і містечках Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст.» У дисертації комплексно досліджено ремісниче та фабрично-заводське виробництво в містах і містечках Подільської губернії кінця ХVIII – початку ХХ ст., зокрема Проскурова, з’ясовані основні фактори, які впливали на розвиток промисловості. Вивчено історичні умови розвитку Проскурова, проаналізовано вплив національної структури та соціального складу міського населення на розвиток і фабрично-заводського виробництва. Досліджено виробничий потенціал цукрового заводу, його вплив на суспільне та економічне життя містечка.
Не можна оминути увагою і статтю С. Єсюніна «120 років найстарішому підприємству Хмельницького», де автор розкриває нові факти історії проскурівської цукроварні. С. Єсюнін чималу увагу звертає на капітали вкладені в підприємство і його прибутки в умовах різних економічних і політичних подій.
Своє дослідження провели і працівники підприємства. Зокрема, начальник виробничого відділу Яроцька Т.М. у своїй статті «Історія розвитку ВАТ «Хмельницький цукровий завод» звертає особливу увагу на розширення і модернізацію виробництва у радянський період. А також піднімає питання про долю численних робітничих династій на підприємстві.
Аналіз праць дослідників з історії Поділля кінця XІХ – ХХ ст. дає підстави стверджувати, що в комплексі ця проблема не досліджена. В наявних роботах основна увага приділена обліку показників виробництва та зображенню тенденцій їхнього кількісного зростання, національному та соціальному складі власників підприємства, описується в основному дореволюційний період історії цукрового заводу. Однак, розвиток підприємства у ХХ ст., страйкова боротьба робітників, період підпілля залишилися поза увагою істориків.
Мета даної статті полягає у тому, щоб на основі комплексного та об’єктивного аналізу джерел і досягнень історіографії, всебічно дослідити історію цукрового заводу кінця XІХ – ХХ ст., вивчити історичні умови еволюції міста Проскурова (згодом Хмельницького), в яких розвивалось підприємство, проаналізувати вплив політичної та економічної ситуації в країні на роботу заводу, охарактеризувати внесок цукроварні у розвиток міста, дослідити роль працівників у політичному і суспільному житті міської громади, з’ясувати місце одного з найстаріших підприємств в історії рідного міста і краю.
Свою історію цукровий завод розпочинає з містечка Чорний Острів, де у 1879 році місцева графиня, вдова Ельжбєта Пшездецька віддала в оренду на 10 років свою цукроварню проскурівському купцю Соломону Маранцу. Орендна угода мала свої особливості, за якими до закінчення терміну оренди у власність підприємливого купця перейшло все обладнання невеликого заводу.
У 1890 році Маранц купив у дворянки Антоніни Осецької хутір на північно – східній околиці Проскурова та 11 десятин сусідньої, але вже міської землі [2,5]. Вибір місця розташування майбутнього заводу зумовила близька відстань до залізничної станції. Протягом лише одного року за проектом інженера – технолога Якова Городієвського було споруджено двоповерховий корпус з відділенням для парової машини та чотириповерхове виробниче приміщення. Туди і завезли обладнання з Чорноострівського заводу, виготовлене в Австро – Угорщині та київському заводі братів Дегтярових [7,21].
На будівництво Соломон Маранц витратив 346,5 тисячі рублів. Пізніше на території заводу для робітників звели триповерхову казарму з їдальнею, лазню і, навіть, лікарню з аптекою. До цукроварні проклали залізничну колію для підвозу сировини і вивезення готової продукції.
У 1891 році завод вперше запрацював у Проскурові. А наступного – 1892 р. уже виробив 95617 пудів цукру – піску. У 1895 р. Соломон Маранц разом з своїм сином Марком Соломоновичем, з метою отримання коштів для розширення підприємства, створили акціонерне товариство «Проскурівський пісочно – рафінадний завод С. Маранца» з основним фондом у 750 тисяч рублів. Підприємці випустили 1,5 тис. акцій по 500 рублів [2,5]. Це дало змогу не тільки розширити виробництво солодкої продукції, але і зробити підприємство найбільшим і найпотужнішим у повітовому Проскурові.
І справді довгий час у містечку рівного підприємства цукроварні Маранца не було. Щорічний прибуток заводу становив 85 – 100 тис. рублів на рік. Спочатку на цукроварні працювали 260 робітників. Згодом число працюючих зросло до 470. В основному це були мешканці Проскурова і околиць.
Умови праці були важкими. Котельня працювала на дровах, цукор із центрифуг вигрібали совками і тачками вивозили в сушильне відділення, розстеляли і сушили на підлозі. У сезон цукроваріння робочий день міг тривати 16 годин без перерви на обід і вихідних. Для підтримання дисципліни на заводі існувала система штрафів, яка урізала невисокі заробітки цукроварів. Поломка інструменту, пропуск робочого дня через хворобу каралась вирахуваннями з платні робітника. Пізніше це стане однією з причин підтримки працівників заводу революції 1905 – 1907 рр.
З початком нового сезону на цукроварні, у вересні 1905 року робітники оголосили страйк. Вони утворили страйковий комітет, який очолили І. І. Лабунський, Д. М. Клеванський, К. М. Аторлей, Ф. Д. Шершун. А також оголосили про свої вимоги : встановлення 8 – годинного робочого дня, підвищення заробітної платні на п`ятдесят відсотків, скасування штрафів, ввічливого ставлення до працівників. Страйковий комітет розповсюдив прокламацію в якій закликав до солідарної боротьби робітників і, навіть, повалення самодержавства [7,21].
19 жовтня 1905 року після виходу царського маніфесту працівники цукроварні взяли участь у велелюдній демонстрації на вулиці Олександрівській під гаслами «Геть царя!», «Геть самодержавство!». З початком реакції страйковий рух робітників пішов на спад. Вимоги прокламації залишились невиконаними, але події останніх років значно похитнули позиції власника – старіючого Соломона Маранца. Крім того економічна криза початку ХХ століття та управління підприємством сина Маркуса Соломоновича призвели майже до банкрутства заводу.
У 1907 р. акції Проскурівського пісочно-рафінадного заводу С. Маранца скупив купець Ілля Левінзон, ставши таким чином новим власником підприємства. Новий господар був жорстокий і деспотичний. Щоб упорядкувати роботу підприємства він повертає систему штрафів і сувору дисципліну. Певний час господар здійснював виплати платні робітникам не грішми, а продукцією - по десять кілограм жовтого цукру в місяць. Поступово завод нарощував виробництво солодкого товару. У сезон цукроваріння 1914 р. добова продуктивність по переробці буряка складала 3,5 тон за добу. І хоча завод ще сколихували страйки і мітинги 1912 року він залишався одним із найбільших підприємств міста напередодні першої світової війни і революції 1917 р.
Коли звістка про Лютневу революцію у Петрограді досягнула Проскурова у квітні 1917 року на цукровому заводі працівники встановили робітничий контроль і 8 – годинний робочий день. Представники заводу були обрані у міську Раду робітничих депутатів, але виробництво на підприємстві не налагодили. Восени 1917 р. Ілля Левінзон залишає підприємство і виїжджає за кордон.
У вирі революції та громадянської війни проскурівська цукроварня не працювала майже п’ять років. Під час радянсько-польської війни місто контролювали польські війська. Перед своїм відступом вони зіпсували на цукровому заводі механізми, вивезли частину обладнання і вимірювальні прилади.
З встановленням радянської влади у 1921 р. підприємство було націоналізоване та підпорядковане Подільському цукротресту. Але коштів на його розвиток не вистачало. В умовах нової економічної політики цукротрест оголосив конкурс про передачу заводу в оренду. Але конкурс не був проведений, бо жоден з підприємців чи проскурівських установ не захотіли укладати кошти в напівзруйновану, без основного устаткування цукроварню. У 1922 році керівництво міста вирішило продати будівлі, рештки обладнання та майна заводу. Але несподівано вдихнути нове життя в запустіле підприємство вирішили червоні козаки 1-ої Червонокозачої дивізії, що дислокувалась у Проскурові, взявши його в оренду на п’ять років. Силами рядових козаків та найманих робітників завод відбудували, відновили обладнання, розширили його територію, побудували кілька житлових будинків для робітників, гуртожиток «Інтернат». У 1921 році на підприємстві розгорнув роботу пункт ліквідації неписьменності. В кінці 20-х років створено робітничий клуб, в якому працювали драматичний, музичний, танцювальний гуртки.
У 1924 р. завод на чолі з першим директором Комаровим дав першу варку цукру. А вже в 1926 р. виробництво цукру збільшилось втроє – до 48 тис. пудів.
Історія цукрового заводу в міжвоєнний період мало чим відрізняється від шляху інших підприємств. У жовтні 1923 року на цукроварні виникли партійна і комсомольська організації. У 1935 році робітники з ентузіазмом приєдналися до стаханівського руху. На заводі після обговорення матеріалів всесоюзної наради стахановців прийняли резолюцію: «ширше розгорнути стахановський рух, застосувати методи Стаханова до всіх агрегатів нашого виробництва». Незабаром ударники цукроварні вже виконували норми виробітку на 10 - 25 відсотків більше. А апаратники А. Лисогор і М. Леус – 50 – 70 відсотків[7,22]. Напередодні війни завод переробляв близько 8 тисяч центнерів цукрової сировини на добу.
Не обминула Проскурівську цукроварню і хвиля політичних репресій 30-х років, позбавивши її інженерного складу і частини робітників. У 1938 р. завод вперше очолила жінка – Марія Петрівна Черкесова.
У червні 1941 р. підприємство готували до евакуації в Середню Азію, але не встигли. 7 липня у Проскурів вступили фашисти. Розпочалось встановлення «нового порядку». Німці “залізною” рукою наводили порядок в цієї місцевості. Смертю карався кожен, хто не виконував будь-яких розпоряджень нової влади. Жорстокість фашистів не лякали жителів міста . Одна за одною виникали антифашистські підпільні групи.
В перші дні окупації в Проскурові сформувалися і розгорнули боротьбу з ворогом підпільна група на цукровому заводі, яку організував і очолив Г. М. Мацьків. Завдання групи полягало у влаштуванні диверсій на підприємстві, виведенню з ладу устаткування, псування готової продукції, затримання поставок цукру на фронт. У вересні 1941 р. народні месники Проскурова об’єднались для спільного ведення боротьби в одну групу на чолі з Миколою Храновським. Приєдналась до них і група підпільників з цукрового заводу.
Після визволення Проскурова у березні 1944 р. одразу розпочалась відбудова міста. Цукровий завод не постраждав від військових подій, але його обладнання потребувало капітального ремонту. Крім того робітники підприємства взяли участь в численних суботниках і недільниках для відбудови рідного міста. Активно включились вони у всесоюзне змагання під девізом: «П`ятирічку достроково!» У 1945 р. завод за успішну роботу отримав перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони [8,356]. А у 1946 р. робітники заводу, приймаючи участь у Всесоюзному змаганні цукровиків, отримали другу премію. Поступово на підприємство повертаються робітники з фронтів Другої світової війни.
Будівництво ТЕЦ цукрового заводу
У 60-х роках минулого століття розпочалась реконструкція підприємства під керівництвом інженера Баренбойма. Відремонтовано сокоочисне відділення, замінено фільтрувальне обладнання. Після побудови ТЕЦ завод перейшов не власне енергоживлення. Заміна котлів дала можливість перейти на газове паливо. У цей же період працівники заводу поруч з традиційним цукроварінням з буряка, освоюють переробку цукру – сирцю з Куби.
У 70-х роках продовжувались роботи по створенню умов для збереження готової продукції – побудовано склад на 9 тисяч тонн з підземною галереєю. У 1989 році реконструйовано продуктове відділення.
70-80-ті роки ХХ століття – це пік розвитку Хмельницького цукрового заводу. Неодноразовий переможець всесоюзних і всеукраїнських соціалістичних змагань завод стає зразком підприємства харчової промисловості. Протягом лише одного сезону цукроваріння 1987 р. за досягнення високих показників у Всесоюзному соціалістичному змаганні колективів цукрових заводів хмельницьким цукроварам двічі присуджувалась перша премія. У цей період активно будується житло для працівників. Завод стає шефом шкіл і дитячих садків. Портрети працівників прикрашають міську, обласну, всеукраїнські дошки пошани. Робітники неодмінні учасники демонстрацій і урочистих зборів у місті з нагоди державних свят. На заводі створені загони дружинників, ветеранська організації.
Дружинники біля прохідної Хмельницького цукрового заводу, 1980-ті роки
На підприємстві сформувалася плеяда ударників соціалістичної праці, цілі династії працівників і люди, які присвятили все своє життя виготовленню солодкого продукту. Наприклад, токар Гостюмський М. М. і коваль Цимар Ф. П. працювали на заводі більше п’ятдесяти років. А головний інженер Дячук І. М. організовував роботу підприємства більше тридцяти років.
Прийом цукрового буряку на кагатне поле цукрового заводу, 1990-ті роки
Дуже складним видався для заводу перехід на ринкову форму господарювання. Економічні труднощі, скорочення посівних площ буряків, зміни власників похитнули позиції підприємства. Велика кількість в минулому затребуваних робітників змушені були змінити місце роботи. У перше десятиліття ХХІ ст. завод, навіть, зупинив промислові потужності. Минулого 2010 р. стодвадцятилітній гігант промисловості знову сповістив хмельничан про початок сезону цукроваріння.
.jpg)
Кагатне поле цукрового заводу, 2011 рік
Отже, цукровий завод Проскурова, а згодом Хмельницького пройшов довгий шлях від невеликої цукроварні Маранца до великого промислового підприємства ВАТ «Хмельницький цукровий завод». Розвиток підприємства був нерівномірний з довгими періодами занепаду, тісно переплетений з історією міста та країни. У зв’язку з політичними перетвореннями змінювались власники заводу, але його робітники постійно відгукувались на політичні та економічні зміни, брали активну участь у громадському житті міста, були його захисниками і будівничими.
Звичайно, історію міста Хмельницького неможливо виміряти лише діяльністю одного підприємства. Але без дослідження розвитку цукрового заводу, діяльності його працівників протягом усього періоду існування історія міста була б неповною. Це підприємство міцно ввійшло в минуле і сьогодення рідного краю.
Примітки:
1. Гульдман В. К. Подольский адрес-календарь. – Каменец-Подольский: Подол. губерн. стат. комитета, 1895. – VIII, 452 с.;
2. Єсюнін С. 120 років найстарішому підприємству Хмельницького // Є Поділля. -28.02.2011. – 5 с.;
3. Задорожнюк А.Б. Ремісниче та фабрично-заводське виробництва в містах і містечках Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст. – Рукопис дисертації. –К.: [Інститут історії НАН України], 2007. – 8 – 10 с.;
4. Крылов А. Населенные места Подольской губернии. – Каменец-Подольский: Изд. Подол. Губ. Стат. комитета, 1905. – VIII, 563 с.;
5. Лазанська Т. Соціальне походження промислової буржуазії України в ХІХ ст. // УІЖ. – 1996. – № 2. – С. 65-73; Її ж. Історія підприємництва в Україні: (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / НАН України. Ін-т історії України. – К.: [Інститут історії НАН України], 1999. – 223 с.;
6. Місту Хмельницькому – 500. Тези науково – теоретичної конференції.- Хмельницький редакційно – видавничий відділ, 1991. – 21-22 с.;
7. Нариси історії Полілля. – Хмельницький: Облполіграфвидав,1990. – 222 – 223 с.;
8. Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941 – 1945 рр.) Збірник документів і матеріалів. – Львів: Каменяр, 1969. – 356 с.;
9. Реєнт О. П. Україна в імперську добу: (ХІХ – початку ХХ ст.) / НАН України. Ін-т історії. – К.: [Ін-т історії НАН України], 2003. – 338 с.
Подано за виданням: Стор. 400-410
Матеріали ІІІ науково-краєзнавчої конференції
"Місто Хмельницький в контексті історії України".:
Хмельницький, 2011.
Також читайте:
