Документи з родинного архіву головного механіка Проскурівського цукрового заводу Степана Миколайовича Грігеля і спогади рідних розповідають про маловідому сторінку окупації міста під час Другої Світової війни та відбудову радянського господарства після визволення.
До історії колись найбільшого міського підприємства повертається ім'я, незаслужено забуте авторами попередніх публікацій, присвячених заводу.
Згідно з усталеними уявленнями про долю промислових підприємств Радянського Союзу, які було залишено на території, окупованій супротивником, їх зазвичай руйнували при відступі, а на тих, які не вдалося зруйнувати, унеможливлювали роботу диверсії підпільників.
Однак, спогади сучасників, які підтверджуються документами, свідчать, що найбільше підприємство м. Проскурова, - цукровий завод, не призначалося до руйнації. Більше того: стан виробничих потужностей весь час окупації залишався під наглядом, з метою якнайскорішого розгортання виробництва після повернення радянських військ. При тому цей нагляд здійснювався без участі Проскурівського підпілля.
Неординарна біографія головного механіка Проскурівського цукрового заводу Степана Миколайовича Грігеля (1900-1980), який працював на цій посаді до, під час і, що найбільш показово, одразу після окупації (з 1938 по 1953 рік), є тому підтвердженням.
Органи окупаційної влади на території м. Проскурова розгорнули активну роботу по створенню підприємств, установ та організацій, котрі сприяли виконанню окупаційних законів. Станом на 1942 р. на території міста працював ряд німецьких підприємств, установ та організацій, найбільшим з яких був саме цукровий завод (чисельність працюючих 603 чол.) [1, с. 116]
За спогадами членів сім'ї Степана Грігеля, зокрема, старшої доньки Євгенії (1927 р. нар.), завод продовжив свою роботу у першому ж “окупаційному” цукровому сезоні, восени 1941 року:
«- Отже, під час окупації завод працював?..
- Працював повністю! Я два роки робила там - з січня 1942 року. Завод випускав цукор, патоку.
- А звідки ж вони завозили буряк? Адже цукрове виробництво - це цілий агропромисловий конвеєр.
- Працювали колгоспи, працювало все! Люди ж повинні були якось жити.
- Це вражає: зараз немає ні війни, ні окупації, але майже знищено той цукровий комплекс, біля якого ми всі росли.
- Так, а тоді німці цукор виробляли і вивозили. Ми ще цукрові мішки розпускали на нитки - в'язали з них собі панчохи, хустки, шарфи, кофти. Якщо могли, ці нитки вибілювали. І так ми жили... Цукру ми не мали - завод виписував людям мелясу. З меляси багато хто гнав горілку - вимінювали за неї що-небудь, і так виживали. Йшли міняти до угорців, чехів» [2]
Ці та інші свідчення не зовсім узгоджуються з твердженнями, нібито усі цукрові заводи за час окупації були майже або повністю зруйновані [3, с.303]. Принаймні, Проскурівський завод діяв, хоч, імовірно, й за рахунок демонтажу інших підприємств. Серед особистих документів Степана Грігеля є друкована записка, датована червнем 1944 року:
«ДИРЕКТОРУ ПРОСКУРОВСКОГО САХЗАВОДА
Выдайте детали паровых машин, принадлежащих сахзаводу им. Халтурина, завезенных в период немецкой оккупации и находящихся у Вас на хранении.
НАЧАЛЬНИК ГЛАВСАХАРА /СТОРОЖУК/
6.VI.44»
Мова йде про цукровий завод імені Халтуріна, що знаходиться у Полтаві.
Директором Проскурівського цукрового заводу окупаційна влада призначила Мединського, який до війни працював на заводі начальником зміни. Степан Грігель продовжував працювати головним механіком заводу, у його основні обов'язки входило забезпечення безперебійної роботи паросилових установок, які у той час слугували рушієм усіх заводських механізмів. За яких обставин відбулося його призначення — ані документів, ані спогадів не збереглося.
На цукровому заводі діяла підпільна група, однак, всупереч поширеним у радянські часи твердженням, безперебійна робота підприємства, і в особливості його негайний пуск до ладу після визволення міста у 1944 році свідчать, що масштабних диверсій та руйнувань, тут не відбувалося, окрім початкового періоду (осінь 1941 року):
«А коли завод все ж було пущено, підпільники вивели його з ладу в цей же день. Гестапівці заарештували групу робітників серед яких виявилися Г. М. Мацьков та М. М. Янов. Після жорстокого катування керівника групи розстріляли. А. М. Янов, вийшовши на волю, очолив підпілля. Через місяць окупанти знову пустили завод. Не пройшло і тижня, як вийшов з ладу дифузійний цех. Заарештували і розстріляли Янова. В грудні 1941 року на заводі сформувалася підпільна група І. І. Діденка».[3, с. 6]
Механік Степан Грігель, безперечно, зобов'язаний був негайно ліквідувати наслідки будь-яких диверсійних дій щодо заводського обладнання, до того ж він мав репутацію висококласного спеціаліста, надзвичайно відданого підприємству: за словами старшої доньки «завод — це для нього була і сім'я, і дружина, і діти». Стосунків з підпільною групою не мав, хоча, за усними свідченнями учасників Проскурівського підпілля, був свідком її діяльності.
Із спогадів Євгенії Степанівни Грігель, записаних у 2011 році:
«Подпольщики многое не дали немцам, спрятали. Так отец все смотрел — и молчал. Вот это разговор такой был, что он молчал. Видели они все — он видел, что прячется всё — и молчал. Это мне и Феликса1 [Феликса Мазур] говорила, что разговор такой был. Каже: «Батько бачив твій — але мовчав». Вот это она мне говорила такое, что знали подпольщики, что среди подпольщиков был такой разговор, что с его всё [ведома]. Поэтому его и наградили2, что завод был сохранен.
Только немцы ушли — сразу приехал начальник Главсахара из Москвы. Приехал начальник Хмельницкого [фактически Каменец-Подольского] сахаротреста Шарко. Тут у нас жили, тут... Все тут были. Шарко тут жил несколько месяцев, пока там ему нашли квартиру. И Верхолаз. А Верхолаз оставался как главный инженер этого завода. Потому, что директором был начальник смены Медынский. До войны он был начальником смены, а когда немцы пришли — он стал директором. Ну, а когда пришла советская власть, его тут же арестовали и забрали. Так директора не было, а Верхолаза привезли. «Зусьевич» его... Отец наш всегда говорил «Зюсько». И вот они все вначале были у нас. Потому что к кому? К тому местному, кто здесь остался. А Верхолаз жил я не знаю сколько — год... Аж я ругалась «сколько он здесь будет».
И его нигде не «тягали», отца. Нигде, никуда не вызывали.
А еще я рассказывала, как с начальником Главсахара машиной ехали из Москвы. Машина была эта американская. И где-то по дороге попали в плохую погоду, развезло, они залезли в грязь и выехать нельзя было. Тогда начальник Главсахара увидел там какого-то офицера и солдат. Он подошел, говорит: «Помогите вытянуть машину», а он говорит: «Нет, люди уставшие!». И тогда этот начальник Главсахара, и Шарко — все они втроем... Начальник сбрасывает пальто - а здесь орден Ленина... Как увидел этот офицер, как крикнул сразу: «Встать всем! Помочь!» Вот так — это, я помню, разговор был, это Шарко рассказывал маме моей. А как его фамилия — я помнила долго...»
І не лише спогади, а й документи, що збереглися в родині, переконують, що механік Степан Грігель не просто волею випадку виконував роль мовчазного свідка тогочасних подій. Найперше — це посвідчення, виписане начальником “Головцукру” Народного комісаріату цукрової промисловості СРСР Сторожуком:
«6 апреля 1944 г.
Удостоверение.
Пред'явитель сего Григель Степан Николаевич действительно является и. о. главного механика Проскуровского сахарного завода.
Просьба ко всем военным и гражданским [нерозбірливе слово] оказывать Григель С. Н. помощь и содействие в его работе.
Действительно по 01-е июня 1944 года.
Член коллегии НКПП СССР
Начальник Главсахара Сторожук»
Звернімо увагу на дату посвідчення: воно видане усього через 12 днів після визволення міста Проскурова від окупантів. Тобто, перебування на окупованій території і робота на підприємстві, яке працювало на користь супротивника, не тільки не мало наслідків для Степана Грігеля, але саме він був включений до групи керівників, яка відповідала за відновлення цукрового виробництва у тодішній Кам'янець-Подільській області.
Це доводить до висновку, що найімовірніше Степан Миколайович Грігель на початку війни залишився на окупованій території не випадково, а з певною метою: не втручаючись у діяльність підпілля, забезпечити контроль за станом виробничого обладнання і якнайскоріше відновити виробництво при звільненні Подільського краю від окупації. Для виконання такого завдання він підходив якнайкраще: чудовий фахівець, що з 19-річного віку працював на підприємстві і на посаду механіка був висунутий без спеціальної освіти, завдяки досвіду; людина мовчазної, небалакучої вдачі; людина безпартійна і віруюча, до того ж одружений з донькою парафіяльного старости собору Різдва Пресвятої Богородиці. Та ще й прізвище з німецьким корінням, хоча німецьких витоків родини виявити не вдалося і досі. Така людина у цій ситуації викликала б менше підозр — а його старший брат Іван, який був «давнім» партійцем, міг рекомендувати його для цієї роботи із своєї сторони.
Вже з літа 1944 року Степан Грігель брав участь у нарадах та навчанні працівників цукрової промисловості у Києві та Москві, допомагав у відновленні Городоцького цукрового заводу — і про це також розповідають документи, збережені у родинному архіві.
Про успішну роботу Проскурівського цукрового заводу у повоєнні роки, коли Степан Грігель продовжував свою працю, свідчать такі цифри:
У 1946 році план був виконаний на 100 %
у 1947 р. на 119,5%
у 1948 р. на 98% (через брак вугілля на виробництві)
у 1949 р. на 135,5 %
у 1950 р. на 121 %...
Тобто, підприємство зберігало роботоздатність протягом усього часу окупації і одразу ж після визволення повноцінно продовжило роботу тогочасного агропромислового конвеєру. Дирекція цукрового заводу зазначала, що за час роботи Степана Грігеля на посаді головного механіка жодних аварій та поломок на заводі не було.
У квітні 1946 року Степан Миколайович Грігель був нагороджений медаллю “За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 г. г.», якою нагороджувалися працівники тилу, які пропрацювали не менше одного року під час війни. Зрозуміло, що якби людина “заплямувала” себе добровільною роботою на супротивника, то про представлення до медалі не могло б бути й мови.
Співставлення наведених фактів та документів доводить таких висновків:
- під час Другої Світової війни радянська влада не завжди дотримувалася принципу "жодної п'яді ворогу" - деякі матеріально-виробничі об'єкти мали бути збережені для якнайскорішого відновлення після майбутнього звільнення, серед них Проскурівський цукровий завод;
- за спостереження за станом таких об'єктів відповідали уповноважені люди, які не входили до складу підпілля і не повинні були втручатися у хід подій під час окупації;
- Проскурівський цукровий завод зберігав працездатність з 1941 по 1944 рік і успішно продовжив роботу після звільнення міста від окупації.
Література:
1. Слободянюк П.Я., Вавринчук М.П. та ін. Воєнне лихоліття на Поділлі (1941-1945 р.р.) К.-П., ПП "Медобори 2006", 2007.
2. Западенко І. В. “Між двома хвилями війни”, Хмельницький портал http://proskurov.info/history/1624-2009-03-09-16-41-20 2009.
3. Захаркевич Н. П. Проблеми розвитку цукрової промисловості регіону // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Хм., 2003.
4. Гуменюк С. К. Пам'ятники історії і культури м. Хмельницького. Рекомендаційний бібліографічний покажчик. Хм., 1991.
Подано за виданням:
Матеріали ІІІ науково-краєзнавчої конференції
"Місто Хмельницький в контексті історії України".:
Хмельницький, 2011.
