Я народився і виріс в рідному місті Проскурові. У післявоєнні роки було не так вже й багато шкіл. Були українські, були російські. Всі ми знали один одного: зустрічалися, дружили...
Мовою спілкування була в основному українська. Ну, школа є школа, а так - ...
Я закінчив чоловічу школу №3. Цю школу закінчили мої діти, в цій школі навчалися мої внуки – і, знаєте, нікому це не стало на заваді вивчитись, отримати освіту, займати відповідні посади.
Був час, коли ми змушені були на роботі спілкуватись російською, але вдома, в побуті – тільки рідною мовою! Поляки – польською (це Гречани, Заріччя), росіяни – російською (в Раково, Дубово жили переважно військові). Часто-густо можна було почути ідиш. Тому проскурівчани, якщо й не володіли якоюсь мовою, то розуміли все. І це вважалося нормальним.
Ситуація дуже змінилася, коли місто почало розбудовуватись: нові заводи, нові житлові райони – робочих рук було недостатньо. Спочатку це були навколишні села, пізніше вже й дальні. Проскурівчани у першому поколінні чомусь вважали, що потрібно терміново переходити на російську мову – тоді, певно, й народився цей анекдот: "Лєзла по лєстніце, а впала з драбіни". І дітей своїх вчитися вони відправляли чомусь у російські школи.
Ну, а хто служив у війську, той добре знає, що вірмени поза строєм розмовляли вірменською, грузини – грузинською, молдавани – молдавською, і тільки українці – російською. Демобілізувавшись, повернувшись на село, вони не переходили на рідну мову, а говорили "по руськи". Ну, це ж була така російська мова, як я нині парубок.
Можна додати ще й примусову русифікацію – такий був час. Але нині суспільно-національн а свідомість – основа патріотизму, основний фактор об’єднання наці, зміцнення держави. Звичайно, ми не можемо скидати з рахунку 340-річне нещадне витоптування нашої культури, нашої мови, душі нашого народу. Але ми мусимо докласти всіх зусиль, аби українська мова була одним з головних знарядь побудови нашого українського дому
