Це - спогади не тих, хто звільняв, а тих, кого звільняли. І не варто дивуватися, що їхня пам'ять зберегла не зовсім те, що залишилося на сторінках офіційних хронік. Але й це теж необхідно пам'ятати, щоб зрозуміти, від чого звільняли наше місто 65 років тому. Ось що довелося почути від старшої сестри моєї мами, якій тоді було 15 років...
Проскурів воєнних років згадують переважно у зв'язку з датою звільнення міста від фашистських загарбників. Про подвиг героїв-визволителів написано немало, і ми зазвичай дивимося на Проскурів тих днів ніби їхнім поглядом, захопленим і урочистим.Ці ж спогади записані дещо інакше. Це - спогади не тих, хто звільняв, а тих, кого звільняли. І не варто дивуватися, що їхня пам'ять зберегла не зовсім те, що залишилося на сторінках офіційних хронік. Але й це теж необхідно пам'ятати, щоб зрозуміти, від чого звільняли наше місто 65 років тому. Ось що довелося почути від старшої сестри моєї мами, якій тоді було 15 років...
...Я не багато пам'ятаю, як звільняли. Ми сиділи в льосі у Трембовецьких (батьків розстріляної німцями підпільниці), а найменша сестра була в будинку під ліжком. А потім ще вдома на підлозі ми лежали, коли страшно бомбили і наші увійшли. Бомбили вокзал і місто, водокачку, військове училище і так кидали освітлювальні бомби, що було видно, як вдень.
- Бомбили, коли наші входили сюди?
- І навіть після того, як вже зайняли місто. Навіть перед 1-м травня було сильне бомбардування. За декілька днів перед святом у театрі були збори. На них була я з батьком, тому що і він, і я працювали на цукровому заводі. Коли почали бомбити, всі кинулися з театру. Ми пішки побігли додому, до вокзалу. Коли підбігали, почали сильно бомбити його. І ось саме під час цього бомбардування молодша сестра (якій було всього 6 рочків) посивіла від страху.
Жах охопив усіх. Старий сусід в ту ніч помер - від страху, від шуму, що тут був, коли бомбили вокзал у вже звільненому місті. Водокачка і все навколо було в руїнах, вікна в будинках зсередини забиті дошками, щоб скло не падало всередину.
Німці кинули місто ще до вступу наших військ, які сильно наступали. Пам'ятаю, що був страшний грабіж: люди самі грабували, що було можливо. З млина ми привезли кілька мішків муки. Я ще тоді мішок на плечі, - така ось дівчина була, - і тягала додому. За рахунок цих п'яти мішків житньої муки ми довго виживали. Цукру ми не мали - завод виписував людям мелясу. Точно так, як було і при німцях. При них з меляси багато хто гнав горілку - вимінювали за неї що-небудь, і так виживали. Йшли міняти до угорців, чехів. І так само на мелясі мама пекла з тієї поцупленої муки коржики, ми ще потім посилали їх у військову частину. А ще посилали сушені яблука, щось шили або в'язали, вкладали в посилки листи.
Війська входили вже в порожнє місто. Коли вони прийшли сюди 25 числа, я була нездорова, була удома. Прийшли наші солдати - і відразу що? Пити, горілка! «Де горілка, давай самогонку!» Один з них увійшов - я сиділа на дивані, п'ятнадцятирічне дівча. Перелякалася страшно, тому що він, п'яний, співав пісню: «Раз, раз, вырви глаз, у нас в Москве не как у вас». На все життя перед очима. Мама вбігла, просить: «Нащо ті чіпляєшся до дитини, що тобі треба...» А він грубо: «Яка вона дитина, вона велика!» Ледве прогнали його.
Війська входили вже в порожнє місто. Вулиця Кам’янецька була вся захаращена розбитою німецькою технікою.
25 березня місто звільнили, а вже 1 квітня ми пішли на роботу на цукровий завод. Адже десь за місяць до втечі німців на роботу ходити перестали.
- Отже, під час окупації завод працював?..
- Працював повністю! Я два роки робила там - з січня 1942 року. Завод випускав цукор, патоку.
- А звідки ж вони завозили буряк? Адже цукрове виробництво - це цілий агропромисловий конвеєр.
- Працювали колгоспи, працювало все! Люди ж повинні були якось жити.
- Це вражає: зараз немає ні війни, ні окупації, але майже знищено той цукровий комплекс, біля якого ми всі росли.
- Так, а тоді німці цукор виробляли і вивозили. Ми ще цукрові мішки розпускали на нитки - в'язали з них собі панчохи, хустки, шарфи, кофти. Якщо могли, ці нитки вибілювали. І так ми жили.
Скільки пам'ятаю себе - тітка в'язала все життя. Спиці були у її руках кожної вільної хвилини. Тільки років 15 тому, коли слабіючий зір зробив цю копітку роботу болісною, вона, вручивши мені черговий светр, сумно сказала: «Ось. Це, напевно, остання зв'язана мною річ.» Лише тепер я усвідомив, що всі наші светри, шарфи, шапочки беруть початок з часу німецької окупації, з тих розпоротих цукрових мішків.
- А що було на початку, коли місто захоплювали німці?
- Наші відступали з такою швидкістю, що не схаменутися – так само, як потім проганяли німців. 22 червня після закінчення 7-го класу за хороше навчання я повинна була їхати на екскурсію до Чернівців. Але оголосили, що війна. Мама перелякалася. Третього липня німці вже були тут. Мама, тато з молодшими сестрами пішли в Лезневе.
Я теж пішла, але повернулася - повно черешень великих, стиглих, спокусилася ними. Кинула всіх, утекла назад. Коли я прибігла, місто було порожнім. А коли побула тут - думаю: «Боже, що буде! Батьки пішли, а я тут» І саме 3 липня я побігла за ними в Лезневе.
Коли підходила до села, побачила: на мотоциклі німець під'їжджає. Вперше побачила ці окуляри, цю форму. Але він не чіпав мене. Мама на мене, звичайно, кричала. Адже коли я сиділа на черешні, кулі пролітали мимо!
Вони обходили місто з усіх боків. І звідки вони з’явилися... Потім батьки зібралися, всі кинули Лезневе і пішли на Давидківці. В Давидківцях ми ще були якийсь час, а бабуся тут одна була - хто залишився, приносили їй їжу.
- Як чужинці поводилися?
- Вони ходили по дворах: «Матка! Кури-яйка є?» Як бачили курку у дворі - все, пропала курка! Один, коли напивався, «жартував»: приставляв дитині пістолет до голови, «пуф! пуф!» Було все, що завгодно. Але були і такі... совісні. Той, що поселився у нас, був без дурості. Я мию підлогу - він увійшов з брудними ногами. Кричу на нього, а він: «О, нє-нє!» - і повертається ноги начисто повитирати.
Всяких людей тут було багато. Там, де військове училище (нині Національна академія прикордонних військ), стояла частина. Школу вони займали (зараз в цій будівлі інтернат для інвалідів, до того був дитячий садок №15) - туди ми бігали: «Пан, дай супу...» Вони там варили в польових кухнях м'ясо разом з крупою - так годували своїх солдатів.
На нашій ділянці була загорожа, щоб пасти корову - туди німці приганяли полонених, вони працювали на водокачці. Голодні. За огорожу падали яблука з саду, а ще ми приносили їм поїсти, коли німці не бачили. Але що у нас було? Мама накатає з тіста, нащипає таких щипанців, картопля, чим-небудь заталяпає - і такий суп.
Тут були багато угорців. Вони ходили - ми сміялися: «Пан, сервус вам!» (вже знали, що по-угорськи «servus» означає «привіт»). «Ходь вадь? - Нем йо!» - «Як справи? - Нічого!» А ще з того часу залишився жарт: «Нем тудом - тудом з трудом!» ( «Nem tudom» означає «не розумію»). Вони завели великого собаку і називали його «Сталін». Угорці - у них натура циганська, задиркувата. А ось румуни були – якоїсь злої натури.
Що робилося далі, за межами заводських кварталів, я майже не знаю. Мама нас в місто не пускала, все наше життя йшло тут, біля вокзалу. Хоча саме тут, біля вокзалу, були багато німців. Було небезпечно: якщо ті щось підозрювали - хапали одразу...
...Ось такі вони, дві миттєвості Проскурівської війни: літня, коли місто опинилося під чоботом чужинців і весняна – миттєвість визволення. Між ними – перекреслений час, який ми намагаємося пізнати, поки ще живі його учасники та свідки. Чому перекреслений? Бо надто мало розуміємо те, що ж тоді тут відбувалося насправді. А що відбувалася не тільки героїчна боротьба – відчуваємо із слів Альбера Камю: “Люди все хотіли зрозуміти, що таке війна – і що у ній лихого. Вона у страшній самотності того, хто б’ється і того, хто в тилу...” Я переконаний, що цю самотність зповна довелося пережити тим, хто майже три роки прожив у окупованому Проскурові. Що тоді тут було, вони розповідають дуже неохоче, і тим цінніша щонайменша крихта: свідчення, спогад.
Коли ми малими копалися в землі, то часто знаходили іржаві гільзи, а одного разу відкопали німецьку монету. Здавалося, що це речі з глибокої давнини. Місто звільнили від окупації за 20 років до мого народження. Тепер я кажу: усього-навсього за 20 років... Моїй дочці зараз не набагато менше, аніж було підпільниці Марії Трембовецькій - і дочка в моїх очах ще майже дитина. Так склалося, що саме в льосі у Трембовецьких ховалася від бомбардування моя рідня і плакала від страху маленька Оля - моя мама, коли Марії вже не було в живих. Так склалося, що я ще пам'ятаю її батька - старенького Трембовецького, який ходив по воду до колонки мимо нашої хати. Він до останніх днів ходив по вулиці імені розстріляної окупантами дочки... В останній хаті, що залишилася від цього боку кварталу, і зараз живе Фелікса Антонівна Мазур - теж учасниця Проскурівського підпілля. Місто змінилося до невпізнання, але завдяки їм, небагатьом проскурівчанам старшого покоління, ще можливо відчути, як все було.
Та війна від нас не так далеко - ми, сьогоднішні, майже торкаємося до неї, хоча про деякі її сторони маємо мало поняття. У тому числі і про життя в своєму окупованому місті – не пафосне і героїчне, а буденне, яким воно було протягом цих трьох з половиною років між двома воєнними хвилями.
