Хмельницький портал

2010.08.05 10:44:53

Роден

"Неначе вулик вирує, повниться гомоном літній Хрещатик. Запруджено людом майдани. І майже посюдно - книжкові розкладки. Вони – невід’ємний штрих до літнього пейзажу Києва, міста багатьох книгарень і тисяч книголюбів. Всі, хто приїжджав до столиці, певно відзначили собі, як багато тут читають.

Книги побачите в затінених сквериках, в гомінкому метро, в електричках, автобусах... Гарні, зі смаком дібрані домашні бібліотеки киян - то вже традиція нашого дня. а поповнюються ті бібліотеки, либонь, найчастіше влітку, коли в місто приходять справжні дні книги.

...Над прилавками - очі, сотні людських очей, що жадібно вбирають книжкове різноманіття. Ось він, наш сучасник. Подивіться, як розкривається він, коли бере книгу до рук. Бережно гортає сторінки. Соціологи відзначають, що сьогодні, як ніколи, активізувався інтерес читачів до суспільно-політичної літератури, науково-популярної. Все це, безсумнівно, свідчить про високий рівень свідомості й інтелектуальні запити нашої людини. Незалежно від фаху, віку й уподобань знати багато прагнуть усі.

Кажуть, що книга сильна не тільки своїм змістом, а й своїм читачем. Отож зайве ще раз доводити, яка сильна книга в нас, у неосяжній читацькій аудиторії.

Мабуть, щонайбільше людей завше збирають прилавки з художньою літературою, бо ж важко знайти людину, котра б не захоплювалася нею. Художня література братає усіх: від старого до малого.

- Мені, будь ласка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха.

- Поезії Воронька…

- Ось ці загорніть, будь ласка…

Це своєрідні позивні книжкового літа в Києві. Лунають вони у найрізноманітніших кінцях міста. Надовго спиняють крок біля прилавків люди. Виростають цілі черги до книги. Тому до смаку припала одна, іншому – друга. І мандрують книги до рук читачів. А на прилавках уже лежать нові. Вони ще ледь чутно пахнуть друкарською фарбою, їх усім вистачить. Про це подбали видавництва. Недарма ж у нашій країні найвищі в усьому світі тиражі книг. Цього вимагає читач.

Читач і письменник… Їх звела сьогодні книга. Їм є про що поговорити. Письменник розкаже про своїх героїв, побачить серед читачів героїв нових. Читач скаже письменникові, чого він од нього чекає. А на згадку візьме книгу з автографом. Щодень цих зустрічей більшає. Вони дуже важливі й для читача, і для письменника, зустрічі друзів.

Гучнішають позивні книжкового літа в Києві. І відлуння їхнє чути в інших містах України.

Книги йдуть до людей."

(журнал «Україна», № 31 (811) липень 1972 р.)

Книги | Історія | Література | Київ

2010.08.04 09:23:33

Роден

У таких, не дуже витончено писаних, красунь закохатися – наче зіткнутися у вуличних корках. Тут ти дотримуєшся всіх правил руху, нервово вибиваєш степ то по гальмівній педалі, то по акселератору, маніпулюючи важелем передач, а тут раз – і кільканадцятисантиметрова відстань між твоїм і випадковим супутнім легковиком сплюснулася у контакт. Досі всі навколишні засоби пересування розрізнялися лише за принципом «цей не зачепить – цей небезпечно наблизився», а тут – стук, і поцілунок мимоволі, і мусиш рахуватися з неочікуваним інтимом.

Схожий, щоправда безконтактний, «стук» стався в електричці. Суботня ранішня поїздка на дачу.

Машиною не їжджу, щоб дорогою послухати плітки, інколи й спонтанні концерти, а основне – почитати давній літературний журнал. Подарували кілька підшивок з бібліотеки спочилого книголюба.

Погляд від сторінки відскочив, наче на той «стук» у вуличному коркові. Проїхав якраз зупинку, зайшли нові пасажири, і з ними – приваблива анатомія із ледь вловимим фіалковим запахом у червоненькому сарафанчику, що стегна закриває до половини. Щойно з’явившись у вагоні, вона почала проганяти із нього задуху. Нахилилася відчинити вікно, діагонально протилежне від мого місця.

Ледь хвилясте каштанове волосся зібране у пензлик. Він лоскоче їй лопатки, але навряд чи вона зважає на те лоскотання. Звикла…

Що там «стук»?.. Це таран!..

Смаглявенькі гладесенькі стегна без жодного капілярика, лише з родимкою на одному, відкрилися більше. А вікно не подається… Стрункій анатомії доводиться ще більше прогнутися, щоб силу прикласти вертикальніше догори. А сарафан стає союзником моєї фізіології – повзе догори пологою випуклістю литок над підколіннями. Ось вони оголилися до місця, де починають звужуватися на звабливих внутрішніх поверхнях – мабуть, щоб не задушкувати над собою блаженну чашу чогось такого шаленого й гарячого…

Це звуження висушує мої очі – не змигну. Не хочу сполохати несподівано відкриту цноту (все одно це зараз скінчиться...). Та й не можна, мабуть, рухати повіками. Щоб не накликати навали чиїхось масних витріщань на беззахисну невинність, котра від безсилля перед ними може хіба зашарітися. От лишень фізіологія зачастілим стугонінням під грудиною прагне дізнатися хоча б про колір тієї матерії, котра легенько перетиснула цю цноту в поясі, м’якесенько облягла її трохи нижче і спереду й смужечкою сховалася між сідничками…

Так і не помітив. Хоч сарафан на мить і підскочив іще вище, коли вікно таки подалося тендітним дівочим рукам і посунуло догори у вагонну стінку. Лише ліва половинка того, на що власниця сарафана зараз сяде, блимнула молоденьким півмісяцем. І ще блискавично миготнула зморщечка, що, наче тонесенька ниточка, приклеїлася дужечкою до тіла, розмежувавши досконалих ліній ніжку, ще зовсім не підіпсовану брезклами целюліту, від пругкої сіднички.

… Хтось просунув вагоном, і все обірвалося, шубовснуло кудись, кинувши кілька бризок поту мені на чоло. Повіки стулилися, зволожуючи висхлі очі і немов би закріплюючи сфотографоване: родимку, ниточку, округлення й звуження, смаглявий півмісяць.

Ну, може, годі закріплювати? Вдавши, ніби щось запам’ятовував із прочитаного, дивлюся на літери, не помічаючи слів і їхнього шикування по рядках. Ниточка, звуження, півмісяць… Підводжу погляд за хвилину-півтори, дивлюся у вікно біля себе, потім у протилежне по діагоналі.

Вона сидить обличчям до мене і везе кудись свій примружений світ. Примружений, хоча біля очей морщинок немає. Сарафан ледь видувся на черевці панянки, взявся складочкою, збігаючи з нього на ноги й подолком покриваючи третину литок. Проте присліпнути від їх передніх зваб так, як дівчина мимоволі дозволила мліти від задніх випуклостей, ніяк – на ногах лежать її руки, тримаючи між коліньми сумочку і блискучий пакет.

На ліфі сарафан не червоний, а білий. Під білим клинцем маленькими диньками некрикливо видуваються перса. На лівій ключиці поряд із білою шлейкою сарафана ще одна родима крапочка, трохи більша за ту, що на нозі. Рівною смаглявістю рук, грудей і шиї несміливо розсипалися веснянки. Мабуть, це ті, котрі не встигли за іншими на обличчя. Поглянули здалека на носика і щічки й здалося їм, що там будуть уже зайвими, а коли комусь дозволено буде цілувати їх, то не тільки ж личко має бути цілованим…

Подорожі | Література | Краса | Транспорт

2010.03.10 14:56:32

Роден

Стікають чергові дні пам'яті Тараса Шевченка.

На жаль, його в основному цінують переважно в Україні та українській діаспорі. Не те що нашого іншого великого співвітчизника Миколу Гоголя. На те є ряд причин, і одна з них - та, що ми ліниві у тому, щоб читати і розуміти Шевченка, говорити про те, що він створив. Нам простіше піти шляхом меншого опору: "не читав, але повністю схвалюю".

Тим часом, якщо вийти у читанні "Кобзаря" за межі навчальних програм, то нам, дітям інформаційного суспільства, може відкритися та глибина, яка відкривалася нашим малописьменним прадідам із берегинями їхніх осель. Там не тільки публіцистика й лірика. Там медитація єднання з природою, духовним корінням...

Мабуть,  у тому, що день народження і день смерті Тараса Шевченка стали поряд, є певний смисл. Такі події у земному бутті велета не можуть вмістится в одному дні, як то в інших смертних.

Навмисно не цитую нічого з "Кобзаря". Відкриймо кожен сам для себе  щось.

Історія | Література | Непізнане

2010.03.06 17:24:06

moderator

Экспозиция Хмельницкого литературного музея, посвященная классику русской литературы А. И. Куприну, служившему в нашем городке с 1890 по 1894 год...

Література | Проскурів | Культура

2010.02.14 17:07:48

Роден

Над усіма любовами любов, -

Мов над горою подихів зітхання, -

Слабка й водночас дужча від заков...

Таке кохання.

Я намагавсь дістати не одне,

Та мусив повертатися смиренно,

Бо є тяжіння більше, ніж земне.

Це - ти у мене!

Закон тяжіння цього я відкрив,

І він всі аксіоми поглинає:

“За тебе є вродливіші жінки.

Коханіших немає!”

неординарне | Мистецтво | Література | Кохання