Хмельницький портал

Мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Рідна мова дорога кожному з нас. Рідною мовою ми вимовляємо наші перші слова і найкраще висловлюємо наші думки. Вона є базою, на якій усі люди розвивають свою особистість з моменту свого першого вдиху, і вона є тим, що підтримує нас протягом усього життя. Вона є засобом навчати повазі до самого себе, до своєї історії, до своєї культури і, головне, до інших людей з усіма їхніми особливостями.

Міжнародний День рідної мови відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і коли народилася традиція Міжнародного дня рідної мови?

Історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову.

Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в Україні.

Наука, що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-лінгвістичних дисциплін (історична граматика, історична фонетика, історична лексикологія, історична діалектологія, історія літературної мови), кожна з яких має свій об'єкт вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній меті, і як окремі частини складають єдину науку – історію мови.

Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б'є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Згадаймо слова В. Сосюри: "Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема". Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, "національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу". Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов'язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів.

Мова | Україна | Патріотизм | Історія | Суспільство

Хмельницький журналіст Віталій Тараненко виступив із кореспонденцією на сайті "Української правди" (http://www.pravda.com.ua/columns/2010/11/16/5571606/):

Офіційний привід для зустрічі преси з губернатором Хмельниччини Василем Ядухою стосувався підбиття підсумків голосування в області. Але Василь Степанович розширив тему розмови - він поділився з журналістами власними враженнями від роботи журналістів.

Виявляється, керманичу області не до вподоби деякі статті деяких авторів. Тож підсумовуючи виборчий процес, губернатор влаштував публічний прочухан тим, хто на його думку писав про вибори не як годиться.

Відверто зізнаюся: донедавна не знав, що в обов'язки представника президентської вертикалі влади в Хмельницькій області входить навчати журналістів як писати матеріали в газеті.

Та пан Ядуха підійшов до справи ґрунтовно: на прес-конференцію прийшов із заздалегідь визначеними статтями, покресленими маркером. Було видно, що людина готувалася до серйозної професійної розмови з журналістами.

Нищівна критика з вуст VIP-читача прозвучала на адресу трьох обласних газет: "Подільський кур'єр", "Є Поділля" і "Подільські вісті".

На думку очільника ОДА, журналісти цих видань необ'єктивно писали про результати місцевих виборів, добираючи непідходящі слова. "Сам люблю писати твори, - зізнався Ядуха, - Але слово "так звані" не підходить для журналістських матеріалів".

Колишній президент Францій Жак Ширак, нагадаю, колись сказав: "Працюючи на журналістів, я працюю на себе". Але, певно, Україна - не Франція.

"Ряд журналістів свідомо десятиріччями все пишуть негативно про голову облдержадміністрації, зокрема, й про мене. Я розумію, що веду тверду політику, яка багатьом не подобається. Тож можу заявити: "Ніхто на шию не сів і не сяде", - набирав обертів Ядуха.

В контексті виголошеного паном Ядухою, хочеться нагадати усім панам у владі, що в обов'язки преси входить висвітлення роботи центральних та місцевих органів влади. Кінцевий продукт журналістської діяльності - стаття - це оповідь про те, як працює влада, в тому числі, голова Хмельницької облдержадміністрації Василь Ядуха.

А якщо в тій статті є критика, то це ж владі на користь - журналіст вказує їй на недоліки, які варто усунути. Ось і все.

Після демонстрації власної харизми, пан Ядуха, врешті-решт, продемонстрував еталонний, на його думку, взірець журналістської роботи - газету "2000".

В газеті "2000", яка так сподобалася губернатору Хмельниччини, йшлося (за десять днів до початку виборчої кампанії) про зростання рейтингу партії влади в Хмельницькій області. Ядуха зачитав присутнім фрагмент публікації: "Неожиданно возрос рейтинг у партии власти в Киевской и Хмельницкой областях. Социологи даже нарекли его электоральным феноменом...".

"Об'єктивна думка людей, котрі не мають стосунку до Хмельницької області, вносить свої корективи", - підтакнув губернатор.

Після прес-конференції я, пригадуючи вислови та коментарі обласного очільника, запитав себе: а чи не зменшиться кількість журналістів, котрі не побояться писати правду? Чи не побільшає лизогубів?

Чи буде відтепер цензура мірилом журналістських публікацій? Адже вже тепер, за оцінкою "Репортерів без кордонів", Україна опустилася на 42 позиції у рейтингу свободи слова і займає 131 місце, межуючи з Іраком. Та я свідомий того, що свобода слова найперше залежить від нас самих.

І ще дозволю собі нагадати слова президента Віктора Януковича, який ще у 2006 році сказав: "Коли політики недооцінюють пресу, їхня кар'єра зазнає поразки".

Віталій Тараненко, журналіст, Хмельницький, для УП.

Політика | ЗМІ | місцеві вибори

Бізнесова діяльність настільки розчленовує свідомість окремих підприємців, що топтання по святинях ними й не помічається. Ухопився за клаптик і вважає себе на ньому пупом землі.

Під час Днів міста громадська організація «Хмельницький портал», влаштовуючи виставку «Фото з сімейних альбомів» біля музею історії міста, змушена була переносити стенди на протилежний бік вулиці Проскурівської. На вимогу адміністрації сусіднього закладу громадського харчування. Бачите, стенд із раритетними фотографіями з історії міста за півдня може затьмарити їхній павільйон на тротуарі пішохідної вулиці. Та що ви варті без міста і його історії?

Та ж Проскурівська. Меморіал із Вічним вогнем. Але кожного з нас переконують, що тут не вогнище пам’яті про подвиг народу. Рекламний щит із голою дівкою вказує стрілочкою на пам’ятник, доводячи, що то «Жіноча білизна». З іншого боку пам’ять про полеглих визволителів заливають кримськими винами. «Хто вас робив і мене не питався?» - сказав би мій дід-фронтовик.

Суспільство | Історія | війна | Гумор | Реклама

    Таких людей, котрі отримали найвищу військову відзнаку Героя Радянського Союзу, на Хмельниччині було чимало. Але йшли роки, і лави героїв ріділи. А до 17 березня цього року таких поважних людей на Поділлі залишилось двоє: Олександр Хабаров у Хмельницькому та Олександр Якимчук у Старокостянтинові. Однак після 17 березня, коли зупинилося серце генерала Хабарова, Хмельниччина залишилася із одним Героєм Радянського Союзу. І ось, на жаль, на 87 році життя, 31 липня, Олександра Івановича не стало.
     У 17 років Сашко Якимчук, одягнувши шинель, одразу ж відправився на фронт. І дуже швидко став у полку наймолодшим командиром відділення, взводу, а потім йому доручили керувати ротою. Звання Героя отримав під час кровопролитних боїв за польське місто Вроцлав. Тоді молодий лейтенант викликав на себе артилерійський вогонь.
     Повернувшись з війни із трьома пораненнями, Олександр Якимчук ще десять років прослужив в армії, а коли пішов у відставку, подався служити в міліцію — до карного розшуку. Понад 20 років працював у відділенні карного розшуку Старокостянтинівського райвідділу міліції. А до недавнього часу залишався єдиним Героєм Радянського Союзу в системі Міністерства внутрішніх справ України. Він часто розповідав різні життєві історії, повчаючи молодь. Бо і в його вже післявоєнній біографії було багато цікавих фактів. До прикладу, повертаючись пізнього вечора із роботи, на зупинці громадського транспорту офіцер міліції Олександр Якимчук побачив жінку, у якої почались пологи. Олександр Іванович без жодних вагань допоміг жінці, а та назвала малюка його іменем.
     Героя Радянського Союзу поховали 1 серпня. Разом із ним пішла не лише історія життя Олександра Якимчука, а й ціла епоха — Епоха Героїв. Нехай земля Вам буде пухом, Олександре Івановичу.

Володимир ГОРДИНСЬКИЙ

Патріотизм | війна | Історія

"Неначе вулик вирує, повниться гомоном літній Хрещатик. Запруджено людом майдани. І майже посюдно - книжкові розкладки. Вони – невід’ємний штрих до літнього пейзажу Києва, міста багатьох книгарень і тисяч книголюбів. Всі, хто приїжджав до столиці, певно відзначили собі, як багато тут читають.

Книги побачите в затінених сквериках, в гомінкому метро, в електричках, автобусах... Гарні, зі смаком дібрані домашні бібліотеки киян - то вже традиція нашого дня. а поповнюються ті бібліотеки, либонь, найчастіше влітку, коли в місто приходять справжні дні книги.

...Над прилавками - очі, сотні людських очей, що жадібно вбирають книжкове різноманіття. Ось він, наш сучасник. Подивіться, як розкривається він, коли бере книгу до рук. Бережно гортає сторінки. Соціологи відзначають, що сьогодні, як ніколи, активізувався інтерес читачів до суспільно-політичної літератури, науково-популярної. Все це, безсумнівно, свідчить про високий рівень свідомості й інтелектуальні запити нашої людини. Незалежно від фаху, віку й уподобань знати багато прагнуть усі.

Кажуть, що книга сильна не тільки своїм змістом, а й своїм читачем. Отож зайве ще раз доводити, яка сильна книга в нас, у неосяжній читацькій аудиторії.

Мабуть, щонайбільше людей завше збирають прилавки з художньою літературою, бо ж важко знайти людину, котра б не захоплювалася нею. Художня література братає усіх: від старого до малого.

- Мені, будь ласка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха.

- Поезії Воронька…

- Ось ці загорніть, будь ласка…

Це своєрідні позивні книжкового літа в Києві. Лунають вони у найрізноманітніших кінцях міста. Надовго спиняють крок біля прилавків люди. Виростають цілі черги до книги. Тому до смаку припала одна, іншому – друга. І мандрують книги до рук читачів. А на прилавках уже лежать нові. Вони ще ледь чутно пахнуть друкарською фарбою, їх усім вистачить. Про це подбали видавництва. Недарма ж у нашій країні найвищі в усьому світі тиражі книг. Цього вимагає читач.

Читач і письменник… Їх звела сьогодні книга. Їм є про що поговорити. Письменник розкаже про своїх героїв, побачить серед читачів героїв нових. Читач скаже письменникові, чого він од нього чекає. А на згадку візьме книгу з автографом. Щодень цих зустрічей більшає. Вони дуже важливі й для читача, і для письменника, зустрічі друзів.

Гучнішають позивні книжкового літа в Києві. І відлуння їхнє чути в інших містах України.

Книги йдуть до людей."

(журнал «Україна», № 31 (811) липень 1972 р.)

Книги | Історія | Література | Київ

У таких, не дуже витончено писаних, красунь закохатися – наче зіткнутися у вуличних корках. Тут ти дотримуєшся всіх правил руху, нервово вибиваєш степ то по гальмівній педалі, то по акселератору, маніпулюючи важелем передач, а тут раз – і кільканадцятисантиметрова відстань між твоїм і випадковим супутнім легковиком сплюснулася у контакт. Досі всі навколишні засоби пересування розрізнялися лише за принципом «цей не зачепить – цей небезпечно наблизився», а тут – стук, і поцілунок мимоволі, і мусиш рахуватися з неочікуваним інтимом.

Схожий, щоправда безконтактний, «стук» стався в електричці. Суботня ранішня поїздка на дачу.

Машиною не їжджу, щоб дорогою послухати плітки, інколи й спонтанні концерти, а основне – почитати давній літературний журнал. Подарували кілька підшивок з бібліотеки спочилого книголюба.

Погляд від сторінки відскочив, наче на той «стук» у вуличному коркові. Проїхав якраз зупинку, зайшли нові пасажири, і з ними – приваблива анатомія із ледь вловимим фіалковим запахом у червоненькому сарафанчику, що стегна закриває до половини. Щойно з’явившись у вагоні, вона почала проганяти із нього задуху. Нахилилася відчинити вікно, діагонально протилежне від мого місця.

Ледь хвилясте каштанове волосся зібране у пензлик. Він лоскоче їй лопатки, але навряд чи вона зважає на те лоскотання. Звикла…

Що там «стук»?.. Це таран!..

Смаглявенькі гладесенькі стегна без жодного капілярика, лише з родимкою на одному, відкрилися більше. А вікно не подається… Стрункій анатомії доводиться ще більше прогнутися, щоб силу прикласти вертикальніше догори. А сарафан стає союзником моєї фізіології – повзе догори пологою випуклістю литок над підколіннями. Ось вони оголилися до місця, де починають звужуватися на звабливих внутрішніх поверхнях – мабуть, щоб не задушкувати над собою блаженну чашу чогось такого шаленого й гарячого…

Це звуження висушує мої очі – не змигну. Не хочу сполохати несподівано відкриту цноту (все одно це зараз скінчиться...). Та й не можна, мабуть, рухати повіками. Щоб не накликати навали чиїхось масних витріщань на беззахисну невинність, котра від безсилля перед ними може хіба зашарітися. От лишень фізіологія зачастілим стугонінням під грудиною прагне дізнатися хоча б про колір тієї матерії, котра легенько перетиснула цю цноту в поясі, м’якесенько облягла її трохи нижче і спереду й смужечкою сховалася між сідничками…

Так і не помітив. Хоч сарафан на мить і підскочив іще вище, коли вікно таки подалося тендітним дівочим рукам і посунуло догори у вагонну стінку. Лише ліва половинка того, на що власниця сарафана зараз сяде, блимнула молоденьким півмісяцем. І ще блискавично миготнула зморщечка, що, наче тонесенька ниточка, приклеїлася дужечкою до тіла, розмежувавши досконалих ліній ніжку, ще зовсім не підіпсовану брезклами целюліту, від пругкої сіднички.

… Хтось просунув вагоном, і все обірвалося, шубовснуло кудись, кинувши кілька бризок поту мені на чоло. Повіки стулилися, зволожуючи висхлі очі і немов би закріплюючи сфотографоване: родимку, ниточку, округлення й звуження, смаглявий півмісяць.

Ну, може, годі закріплювати? Вдавши, ніби щось запам’ятовував із прочитаного, дивлюся на літери, не помічаючи слів і їхнього шикування по рядках. Ниточка, звуження, півмісяць… Підводжу погляд за хвилину-півтори, дивлюся у вікно біля себе, потім у протилежне по діагоналі.

Вона сидить обличчям до мене і везе кудись свій примружений світ. Примружений, хоча біля очей морщинок немає. Сарафан ледь видувся на черевці панянки, взявся складочкою, збігаючи з нього на ноги й подолком покриваючи третину литок. Проте присліпнути від їх передніх зваб так, як дівчина мимоволі дозволила мліти від задніх випуклостей, ніяк – на ногах лежать її руки, тримаючи між коліньми сумочку і блискучий пакет.

На ліфі сарафан не червоний, а білий. Під білим клинцем маленькими диньками некрикливо видуваються перса. На лівій ключиці поряд із білою шлейкою сарафана ще одна родима крапочка, трохи більша за ту, що на нозі. Рівною смаглявістю рук, грудей і шиї несміливо розсипалися веснянки. Мабуть, це ті, котрі не встигли за іншими на обличчя. Поглянули здалека на носика і щічки й здалося їм, що там будуть уже зайвими, а коли комусь дозволено буде цілувати їх, то не тільки ж личко має бути цілованим…

Подорожі | Література | Краса | Транспорт

26 червня 2010 року  біля пам’ятної дошки полковнику УНР, визначній особистості Буковинського краю Петру Болбочану

Історія | Патріотизм | війна

66 років тому в київському госпіталі вмер командувач Першого Українського фронту генерал армії Микола Федорович Ватутін. У його смерті досі звинувачують "бандитів-бендерівців".

Патріотизм | війна | Історія

Наближається чергова річниця звільнення Проскурова від окупації фашистами.  Між засіданнями комісій, нарадами, зустрічами мера і його заступників з ветеранами і підпільниками - вискочать до пам'ятників з вінками і букетами з парною кількістю гвоздик наші керманичі і представники громадськості і розбіжаться.

війна | Патріотизм | Проскурів | Історія

Осиротіло наше місто. На 88-му році шляху земного із життя пішов останній із Героїв Радянського Союзу, що мешкали у Хмельницькому, Олександр Григорович Хабаров. Сумно, боляче – відходить важка, але дорога серцю епоха.

війна | Історія | Стосунки | Хмельницький

У нас новий уряд. Наче б пішли справи, хоча роздача портфелів ще не може продемонструвати, яким буде продовження. Нехай би вони були прагматиками.

Політика | ЗМІ | Патріотизм

Стікають чергові дні пам'яті Тараса Шевченка.

На жаль, його в основному цінують переважно в Україні та українській діаспорі. Не те що нашого іншого великого співвітчизника Миколу Гоголя. На те є ряд причин, і одна з них - та, що ми ліниві у тому, щоб читати і розуміти Шевченка, говорити про те, що він створив. Нам простіше піти шляхом меншого опору: "не читав, але повністю схвалюю".

Тим часом, якщо вийти у читанні "Кобзаря" за межі навчальних програм, то нам, дітям інформаційного суспільства, може відкритися та глибина, яка відкривалася нашим малописьменним прадідам із берегинями їхніх осель. Там не тільки публіцистика й лірика. Там медитація єднання з природою, духовним корінням...

Мабуть,  у тому, що день народження і день смерті Тараса Шевченка стали поряд, є певний смисл. Такі події у земному бутті велета не можуть вмістится в одному дні, як то в інших смертних.

Навмисно не цитую нічого з "Кобзаря". Відкриймо кожен сам для себе  щось.

Історія | Література | Непізнане

Дістало!!! Я пішохід. Це здорово і порівняно швидко. Якщо у нашому місті хочеш встигнути - сподівайся на свої ноги. Але після снігів мало того, що промокають черевики на весняній  талиці.  Так ще й ні з того - ні з сього можеш прийняти душ серед лютневої вулиці.

захист прав споживачів | Авто-Мото | Товари та Послуги

Как пишет областная газета "Подільські вісті", ссылаясь на разведку журналиста Александра Шустерука, 18 февраля исполняется 23 года со дня наименования первой в СССР улицы именем Владимира Высоцкого. Эта улица и сейчас носит имя великого поэта, артиста и Гражданина. Она расположена в украинском городе Нетишын - спутнике Хмельницкой атомной электростанции.

Музика

Над усіма любовами любов, -

Мов над горою подихів зітхання, -

Слабка й водночас дужча від заков...

Таке кохання.

Я намагавсь дістати не одне,

Та мусив повертатися смиренно,

Бо є тяжіння більше, ніж земне.

Це - ти у мене!

Закон тяжіння цього я відкрив,

І він всі аксіоми поглинає:

“За тебе є вродливіші жінки.

Коханіших немає!”

неординарне | Мистецтво | Література | Кохання

На сайті обласної податкової адміністрації з'явилася інформація про підсумки кампанії декларування громадянами своїх доходів за минулий рік. Лише близько тисячі громадян протягом січня задекларувало свої доходи.

Патріотизм | Фінанси | Закон та право | Хмельницький

Як повідомив начальник відділу по боротьбі з корупцією в органах ДПС державної податкової адміністрації в області Стельмах Анатолій Володимирович, що в січні 2010 року вступив у силу вирок Хмельницького міськрайонного суду

Моє сьогоднішнє здивування. Розмовляв з одним суддею. Коли зайшла мова про заробітчанство у судах, то він розповів, що якось зустрівся тим, кого колись засудив. Засуджений той громадянин був у межах закону, по мінімуму.

Надибав в Інтернеті під час однієї заруби (http://otvet.mail.ru/question/35183962/) таку от відповідь жителя Ізюма (Харківщина) одному ксенофобу-хохлоненависникові..

Я не люблю сало, не ношу вышиванку и не знаю слов украинского гимна. Я не переплывал Днепр и не умею танцевать гопак. На моем столе не лежит "Кобзарь", а на стене не висят рушники.

Інтернет | Патріотизм

Президент України Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України лідерові Організації українських націоналістів Степану Бандері. На урочистому засіданні до Дня соборності Украіни відзнаку отримав онук і тезко Героя – Степан Бандера. І хоча на цьму заході логічнішим було би присвоєння такого звання Михайлові Грушевському Володимиру Винниченку чи Симону Петлюрі, цей крок Ющенка – надзвичайно сміливий, логічний (Роман Шухевич завдяки Ющенку вже давно Герой України) і вартий справжнього політика.

Спасибі, Вікторе Андрійовичу! Вибачте, що жодного разу за Вас не проголосував. Хай щастить у подальшому!

Але тепер верещать, наче їх каструють чи обрізають, різні там організми із фантомними болями по комуністичній минувшині: «Бандера в годы Великой Отечественной войны сотрудничал с фашистами, помогал формировать эсэсовские батальоны! Бандеровцев обвиняют в террористической деятельности на западе Украины.»

Таваріщі, Степан Бандера не співробітничав із фашистським режимом, а навпаки був в’язнем фашистів. Абревіатура СС (Січові Стрільці) співзвучна з німецькими СС (SS - Schutzstaffel) - назвою охоронних формувань НДСАП, які стали самостійними збройними підрозділами. Фашисти формували СС-батальйони за національною ознакою. Крім українських, білоруських, азійських підрозділів, відомі, наприклад,

- Дивизия «Руссланд»,

- Добровольческий полк СС “Варяг”,

- РОА (Власова),

- Русский отряд 9-й армии Вермахта,

- 15-й казачий кавалерийский корпус СС,

- 1-я русская национальная бригада СС “Дружина”, известна также как 1-й Русский национальный отряд СС,

- 29-я гренадерская дивизия СС (русская Нр.1)

- 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская).

І це не весь перелік. А щодо терористичної діяльності ОУН, то вона спрямовувалася проти агресивного більшовицького режиму, котрий і сам прийшов у Західну Україну з терором і провокаціями.

До речі, Рада Європи визнала більшовицький комунізм таким же антигуманним, як і фашизм. Отже, співробітництво з комуністами таке ж негуманне, як і з фашистами.

Патріотизм | Історія